Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Глава 30

Кирило

Кіра засинає в мене на плечі. Я й сам майже сплю, коли чую наполегливу вібрацію телефона. Обережно звільняюся від її обіймів і встаю з дивана. Щоб не розбудити Кіру, накидаю халат і виходжу на терасу. На екрані ім’я Боді, і я недоречно згадую, що саме сьогодні в нас у котеджі намічена тусовка. Я часто там бував. Приїжджав, щоб відпочити від роботи та перезавантажитись. Сільське повітря, цілковита тиша ночами, великий басейн просто неба, шашлики.

Дзвінок раптово переривається, але відразу поновлюється. Я тисну відповісти й прикладаю телефон до вуха:

— Сподіваюся, у тебе щось важливе.

— Ви що, не приїдете? — чую розчароване в слухавці.

— По-перше, хто ми? По-друге, я начебто сказав, що ні.

— Та ви, Багрови, знущаєтесь! Гліб знову чкурнув на свої скелі, Саша сказав, що працює. А в тебе що? Яка відмазка?

— Потрібна відмазка? Я просто не приїду.

— Бери дівчинку свою і приїжджай, — несподівано наполягає Бодя. — Хоч познайомиш нас.

— Не розумію про що ти.

— Ой годі… не розуміє він.

Далі я чую тріск, міцний Бодін мат, а потім і його голос знову:

— Бачив я тебе з твоєю дівчинкою. Отака тобі й потрібна, Багров. А то тараньки ці твої сушені та холодні так і не захомутають тебе на весілля.

— Я вимикаюся.

— Я чекаю, — чую в слухавку наостанок.

На годиннику восьма вечора. Дорога до будиночка, у якому ми зазвичай збираємося, займає близько години, може, трохи більше, враховуючи, що вихідні й багато хто може виїжджати з міста. Позаду чується звук дверей, що від’їжджають.

— Я заснула, — винно каже Кіра. — А хотіла тебе вечерею нагодувати.

— Вечерею?

— Ага… але ми навіть у магазин за продуктами не заїхали.

— Мене тут запросили… — я чомусь говорю невпевнено.

— О-о-о, — одразу тягне Кіра. — Гаразд, я сама схожу. Приємно провести час.

— Ти куди це?

Я перехоплюю її за руку та притягую до себе. Вона на мене не дивиться. Кудись в ноги мені, вбік, але не на мене. Перехоплюю рукою її підборіддя й підіймаю голову вгору. В очах завмерли сльози, які вона невміло намагається приховати за усмішкою.

У мене в грудях тьохкає. Не повинно, але тисне зсередини. Хочеться руку прикласти та розтерти, тому що відчуття з неприємних. Я роблю глибокий вдих і питаю:

— Кортить мене позбутися?

— Що? — вона кілька разів швидко кліпає, але самотня сльозинка однаково скочується щокою.

Я відразу її стираю великим пальцем. Жіночі сльози та істерики терпіти не можу. І якщо друге не викликає нічого, крім роздратування, то сльози… я навіть не можу сказати, що відчуваю. Просто не хочу, щоб вона плакала. Тим паче щодо надуманих проблем.

— Відправляєш мене куди інде. Плани є?

Мої спроби якось згладити ситуацію виглядають так собі, зважаючи на те, що Кіра спантеличено на мене дивиться.

— Зі мною поїдеш? Нас запросили.

— Нас? — вона пожвавлюється і хмуриться. — Поїду.

— Збирайся. Ми на кілька днів.

Кіра йде збиратися, а я беру цигарки з кишені піджака у вітальні та йду на терасу. Ця цигарка — остання за сьогодні. Зазвичай я витрачаю свій ліміт до закінчення робочого дня, але сьогодні одну залишив. Як відчував, що знадобиться. Затискаю фільтр, підношу запальничку до цигарки й за секунду втягую важкий їдкий дим. Легені відразу обпалює від перерви з обіду, але я тягну ще. Мені це потрібне після всього, що я відчув.

Через кілька затяжок легшає. Тіло розслабляється, думки трохи прояснюються, хоча, здавалося б, має бути навпаки. Я дивлюся на вечірнє місто й думаю про те, що кою зі своїм життям. У мене був намічений план. Готовий та ефективний. Я не збирався обтяжувати себе серйозними стосунками, й ось… у моїй квартирі стоїть валіза, вщент забита речами дівчини, на п’ятнадцять років від мене молодшої. І я ж сам запропонував.

Цигарка закінчується, а мені виявляється мало, хоча часу не лишилося. Потрібно збиратися, щоб встигнути приїхати до пізньої ночі. Сьогодні ми, звісно, уже не посидимо, але не хотілося б після напруженого робочого дня довго вести автомобіль. Водія в таку подорож я зазвичай не потягну.

У квартирі виявляється тихо. Валізи біля дверей більше немає, як і Кіри у вітальні. Про те, що ми робили на дивані, нагадує лише фольга від презерватива та її трусики, що недбало лежать на спинці. Кіра з’являється у дверях за кілька хвилин. У легкій ліловій сукні та босоніжках на підборах. З прикрас — обруч у волоссі. Така проста й водночас до неможливості приваблива. У мене в трусах стає тісно, ​​варто згадати, чим ми займалися якихось пів години тому.

Закусивши губу, вона дивиться на мене трохи розгублено і зніяковіло. Робить кілька кроків уперед і нерішуче зупиняється. Мене ж різко прострілює думкою, що я її ламаю. Не прямо зараз, звісно. У загальному розумінні. Кіра тендітна, звісно, і ніжна, але тоді в машині, коли полізла до мене цілуватися, вона була сміливою. І продовжила б нею бути, якби я не був таким вимогливим мудаком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍