Читати книгу - "Додому"

class="p1">— Ти знав?

— Ні.

Він відповів занадто швидко. Майрон знову подивився на Уїна.

— Я знайшов Гладкого Ґанді, — сказав Уїн.

Це привернуло увагу Гантера.

— Він у в’язниці?

— Ні.

— Не розумію.

— Він повідомив мені, що Ріс мертвий.

— О Господи, — мовив Гантер, але подив у його голосі здався нещирим. — Він його вбив?

— Ні. Він ніколи не зустрічав Ріса. Він сказав, це Патрік розповів йому, що Ріс мертвий.

— Що він розповів?

— Будь ласка, не змушуй мене повторювати, — ледь придушив зітхання Уїн.

Гантер похитав головою.

— Розберімося. Це навіжений злочинець, який вдарив ножем і ледь не вбив мого сина, — Гантер глянув на Уїна, перевів погляд на Майрона, тоді знов на Уїна, — ви йому вірите?

— Ми віримо, — сказав Уїн.

— Гантере, — почав був Майрон, — тобі не здається, що Патрік мусить розповісти правду Болдвінам?

— Авжеж. Авжеж, їм треба розповісти правду, — Гантер здавався приголомшеним. — Я спробую поговорити про це з Патріком якомога швидше. Побачимо, що він скаже.

— Гантере!

То був Уїн.

— Що?

— Я хотів би скористатися твоєю вбиральнею, перед тим як піти.

— Гадаєш, вони всередині? — всміхнувся йому Гантер.

— Я навіть не знаю, — відповів Уїн. — Так чи так, мені треба помочитися.

Лише Уїн міг вжити слово «помочитися» цілком природно в немедичному контексті.

— Сходи під дерево.

— Я не ходжу під дерева, Гантере.

— Гаразд.

Коли він почав підводитися, Уїн легко схопив рушницю, що дуже нагадувало старий вислів про дитину, в якої забрали цукерку; такого Майрон іще не бачив.

— У мене є ліцензія, — сказав Гантер. — Я можу стріляти в оленів на своїй території. Це все легально.

— Це буде нижче від гідності зазначити, що Гантер[10] ще й мисливець, — Уїн глянув на Майрона.

— Дуже низько, — погодився Майрон.

— Ги-ги.

Гантер покульгав до будинку.

— Ходімо, — сказав він. — Ти… е-е… помочишся й заберешся звідси.

Розділ 30

— Як пройшло твоє сечовипускання? — запитав Майрон, повернувшись у машину.

— Весело. Їх там не було. Він сам. Принаймні зараз.

Майрон знав, що це була гра Уїна з проханням про «сечовипускання».

— То чому він тримав рушницю?

— Можливо, полював. Це його територія. Він має право. Може, це те, до чого лежить його душа.

— Полювання?

— Так. Осьдечки, він сидить там такої гарної днини, насолоджується краєвидом, цмулить віскі — тоді повз проходить олень, і він стріляє в нього.

— Але ж і чудово він проводить вільний час.

— А ти не суди, — сказав Уїн. — Ти не мисливець.

— А я й не суджу. Ти їси м’ясо. Ти носиш шкіряний одяг. Навіть вегани вбивають тварин, хоча значно менше, коли орють землю. Отож, усі ми не без гріха.

— Я скучив за тобою, Уїне, — Майрон не зміг приховати усмішку.

— Авжеж. Звісно, ти скучив.

— Ти вже назавжди повернувся в Штати?

— Хто сказав, що я колись їх залишав? — Уїн показав на аудіосистему. — Я навіть бачив це.

Смартфон Майрона був приєднаний до аудіосистеми автомобіля. Вони слухали пісню з «Гамільтона». Лінь Мануель Міранда співав із чутєєвим, неприхованем болем у голосі: «Ти збиваєш мене, я падаю».

— Стривай, — похопився Майрон, — ти дивився «Гамільтон»?

Уїн не відповів.

— Але ти ненавидиш мюзикли. Я щоразу намагався затягти тебе туди.

Уїн приклав пальця до губ і знову вказав:

— Тс-с, ось воно.

— Що?

— Останній рядок. Слухай… Зараз.

У пісні йшлося про горе Гамільтона після втрати сина під час дуелі. Уїн приклав руку до вуха, коли група заспівала: «Вони проходять через те, чого не можна уявити».

— Це Брук, — сказав Уїн. — І Чік. Проходять через те, чого не можна уявити.

Майрон кивнув. Пісня щоразу розривала йому серце.

— Ми повинні розповісти Брук те, що сказав Гладкий Ґанді.

— Так.

— Мусимо розповісти їй зараз.

— Особисто, — відповів Уїн.

Майрон знову вів машину. Він не керував, як Уїн, але за потреби міг і натиснути педаль газу. Вони перетнули річку Делавер через міст Дінґменс-Феррі, повернувшись назад у Нью-Джерсі.

— Мене турбує ще дещо, — сказав Майрон.

— Слухаю.

— Гладкий Ґанді твердив, що не знав Патріка й що Патрік не працював на нього.

— Правильно.

— Патрік з’явився в його районі, зчепився з людьми Гладкого Ґанді і втік, коли ти втрутився.

— Знову слушно.

— Тоді це все скидається на підставу, — похитав головою Майрон.

— Як так?

— Хтось надсилає тобі анонімного листа. Вказує тобі, де Патрік і коли він там буде. Ти йдеш. Патрік там, можливо, вперше. Адже, якби він був там раніше, люди Гладкого Ґанді дали б йому чортів іще тоді, правда ж?

Уїн замислився.

— Резонно!

— Отже, хтось хотів, аби ти його знайшов. Хтось підіслав Патріка — якщо це Патрік — на те місце, щоб ти, — Майрон показав пальцями лапки, — «врятував» його.

— Резонно, — повторив Уїн.

— Є якісь ідеї, хто це?

— Жодних. Але є ще дещо, що треба взяти до уваги.

— Що?

— З огляду на те, що ти мені розповів, Міккі й Ема, здається, відчувають, що хлопець, може, й не Патрік.

— Так і є, — кивнув Майрон.

— Коли в нас будуть результати тесту ДНК?

— Джо Корлесс сказав, що робить його першочергово. Мають скоро бути.

— Припустімо, що хлопець — не Патрік, — сказав Уїн. — У чому тоді суть усього цього?

— Не знаю, — відповів Майрон. — Припустімо, хлопець — Патрік. У чому суть тоді?

У пісні герой Леслі Одома-молодшого, Аарон Берр, був розлючений на Александера Гамільтона за те, що він підтримав Томаса Джефферсона.

— Обман не має сенсу, — сказав Уїн, — і все-таки, мабуть, це якась вигадка, так чи ні?

— Так, — відповів Майрон, — або ні.

— Глибоко.

— Коротко кажучи, — підсумував Майрон, — ми досі не знаємо, що, в біса, коїться.

— Можна подумати, що ми ще досі до цього не звикли, — всміхнувся Уїн.

— Заверни праворуч, — сказав Уїн, коли вони були за десять хвилин їзди від Брук.

— Куди?

— Юніон-авеню.

— Куди ми їдемо?

— Потерпи. Припаркуйся там.

Крамничка, де продавали «Органічну каву та млинці», мала назву «Сі-Ю Лате». Майрон насупився через гру слів[11]. Уїнові це подобалося.

— Що ми тут робимо?

— Невеличка несподіванка для тебе, — промовив Уїн. — Ходімо.

Бариста у хіпстерській шапочці мав бороду у формі гриба. Здавалося, його пончо зроблено з коноплі.

Таке було «Сі-Ю Лате».

Вони замовили дві кави по-турецьки й сіли.

— Що відбувається?

Уїн зиркнув на телефон і вказав на двері.

— Зараз.

Майрон глянув на двері, саме коли зайшов Зорра у всій своїй дизайнерській красі. Він був у перуці в стилі Вероніки Лейк під кайфом, зеленому светрі з ініціалами та спідниці кольору «морської піни», як його, безперечно, назвав би Зорра.

Коли Зорра помітив Майрона, він простяг руки й вигукнув:

— Красунчику!

Перука