Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 22. Наяна.

Мій крик потонув у роті монстра, бо цей нелюд і не подумав мене відпускати. Справді, а навіщо відпускати, краще потримати й почекати, поки величезна тварюка зжере мою руку?!

Біль такий, що з укусом отруйної змії в дитинстві не порівняти. Та й що там порівнювати? Від змії ледве слід був помітний, а тут дві величезні дірки вище зап'ястя в небезпечній близькості від кісток. Добре хоч не глибоко укусила, з неї легко вийде й руку повністю відкусити. Величезна тварюка, на змію схожа, не зрозуміло, куди вона поділася відразу після укусу, склалося враження, що просто зникла. Вона, сподіваюся, не отруйна хоч? Очі сльозяться, майже нічого не бачу. Насилу шукаю поглядом тварюку, але руки на щоках заважають повернути голову. Монстр, ніби нічого не відбувається, продовжує надувати мене, як міхур якийсь!

Гей, мене тут зжерти намагаються, між іншим!!! Дивно, що ще не зжерли з таким-то захисником! Теж мені, чоловік! Тьху, на тебе, хробак мерзенний! Плюнути, не використовуючи губ, виявилося неможливо, особливо з огляду на те, що своєю щелепою він мало не зуби мені не вибиває - напористий такий. Сказати очима, що я про нього думаю і де його таку "допомогу" бачила, теж не можу, одне незв'язне мукання виходить. Вода, нарешті, вийшла з вух, і тепер я десь зовсім близько чую гул і тріск вогню, його заглушає тільки розмірене дихання. Причому його розмірене дихання, монстр абсолютно спокійний! Тварюка, що мене вкусила точно його звірятко. Можливо, він сам наказав їй мене вкусити! Дивлюся в його безсоромні очі й запізно розумію, що він посміхається. Ще б він не посміхався, мою руку прокусила його звірюка, а я все одно з ним "цілуюся", не в змозі вирватися.

Який кошмар! Ах, ти ж мерзенний, підлий сіренький!

Смикаюся назад, але він занадто міцно стиснув мою щелепу. Шумно вдихає розпечене повітря носом і видихає в мене холодне. Спокійно, розмірено, немов я і не вириваюся зовсім щосили. Є щось ненормальне в тому, щоб, палаючи від обурення, витріщатися в очі, що насміхаються, поки наші губи міцно притиснуті. З боку, можливо, це здається поцілунком, але за відчуттями радше приниження. Якщо я вирвуся - обпалю собі гортань і легені, і він про це знає. Судячи з очей, жодного задоволення він не відчуває, йому самому не подобається рятувати мене. Тоді якого біса він мене не відпускає?!

Вологий язик змії пройшовся долонею вгору, злизуючи мою кров, хапаю його і встромляю нігті з усієї сили. Гучне шипіння, але я навіть подивитися в бік звірюги не можу. Тварюка смикається від мене, сіренький звертає на це увагу, і цього вистачає, щоб ударити лобом монстра в перенісся. Ой, а голова-то в мене не чавунна, жаль зрозуміла це тільки насилу оговтавшись від запаморочення. Язик прослизнув між пальцями, але ще одного укусу не було. На жаль, звірюка тут же відійшла на задній план: я звільнила свій рот від монстра. Вологі губи відразу ж пересохли на розпеченому повітрі. Його холодні руки пройшлися від моїх щік до шиї, викликаючи мурашки по всьому тілу. Він без рукавичок, і цей рух здався не погрозою, а радше ніжністю, що якось погано в'язалося з монстром.

Руки в нього великі, мозолисті, немов у робітника, а не ніжні й тендітні, як у батька. Я до того, що ось такими руками зламати мою шию - раз плюнути. Впираюся долонею йому в груди, але користі від цього ніякої. Повітря розпечене, затримувати дихання більше не можу. Кожен вдих віддається кашлем, що душить мене, але через руки на моїй шиї виникає відчуття, що монстр мене душить. Смикаюся, намагаючись скинути їх, але це марно. Очі сльозяться, сльозинки скочуються по щоках, і це так гидко, бо я по справжньому не плачу! Хоч би як мені погано було, я б не стала плакати! Перед ним так точно! Монстр із цікавістю дивиться на мене, насолоджуючись моєю безпорадністю. Не сумніваюся, вид чужого болю приносить йому задоволення. Від злості заспокоїтися важко, кашель не зупиняється, дихати майже нічим. Монстр утримує, щоб не скотилася з його коліна назад у канаву, але зараз канава здається кращою за його компанію. Він знову притискається до моїх губ лише тоді, коли в мене від кашлю затанцювали чорні цятки перед очима. Жадібний судомний вдих від мене, а потім ще й ще, тепер я чіпляюся за нього, як за рятівну соломинку. Так триває всього кілька вдихів, поки не розумію, що саме цього він і домагався. Він хотів, щоб я зрозуміла, що без нього, без його допомоги я просто не виживу.

АЛЕ Я НЕ ХОЧУ, ЩОБ ВІН ДОПОМАГАВ!!!

Кусаю його губи до присмаку солонуватої крові й з повним люті й відчаю криком. Ненавиджу його!!! Він смикається вперед, майже вминаючи мене спиною у своє коліно, і так міцно стискає руками шию, що не те що зробити вдих, навіть кашляти не можу. Мої губи притиснуті до його губ, але я більше не намагаюся отримати від нього рятівне повітря, навпаки підтискаю їх, кривлячись від злості. Ми дивимося одне одному в очі, ведемо мовчазний бій. Його погляд немов наказує підкоритися, інакше ніякого помилування не буде. Або підкорення, або смерть - іншого вибору він мені не дасть. Повітря закінчується і, перебуваючи в мовчазній сутичці з монстром, нічого не залишається, як судомно вдихнути носом розпечене повітря. Тепер точно розумію, чому до цього дихала виключно ротом: так боляче, що смерть уже не здається єдино правильним рішенням. Мружуся, закриваючи ніс рукою і мовчки страждаючи від болю. Яке гаряче повітря, і як монстр узагалі ним дихає? Чому його дихання і тіло набагато прохолодніше за моє? Як таке взагалі можливо?! Знайшла, коли про такі дурниці думати, тут життя моє вирішується, а я намагаюся розібратися якого він виду.

Одна його рука відпустила мою шию і злегка стиснула мій ніс. На мить здалося, він хоче мене задушити, поки не зрозуміла, що його наміри зовсім інші. На диво від прохолодної шкіри сіренького стало краще, біль зменшився.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍