Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

37. Виставка

Я приголомшено кліпаю очима поки виходжу з ліфта. Натомість він навіть не здивований бачити мене.

- Нікі? – захоплено питає.

- О, добрий день, - збентежено промовляю.

- Я Люк, пам’ятаєте, ми познайомились на балу?

- Так, звичайно пам’ятаю, - ніяково відповідаю, бо схоже він подумав, що я забула його ім’я.

- Оце так зустріч! Ви живете тут? – усміхнено питає.

- Так.

- А я друга приїхав провідати. Але тепер мабуть буду навідувати його частіше, щоб мати змогу бачитись з вами, - його посмішка стає ширшою, а мене його слова змушують червоніти, - може вип’ємо запашної кави? Я знаю одну чудову кав’ярні недалеко звідси.

- Вибачте, але мене чекає подруга, - промовляю винуватим голосом, хоча просто не маю бажання проводити з ним час.

- Шкода. Може наступного разу?

- Так, звичайно, - відповідаю й обходжу, прямуючи до виходу.

- Чекатиму. Впевнений, ми скоро зустрінемось. – тільки й встигаю почути, перед тим як вийти на вулицю.

Втомлено видихаю. Не подобається мені цей Люк, занадто награно всміхається. Та й взагалі, якось настирно хоче зі мною проводити час. Поводить себе наче ми старі приятелі, хоча бачимось лише вдруге в житті.

Коли бачу подругу, що чекає на мене в машині з відчиненим вікном, змушую себе забути про нього. Відкриваю дверцята й сідаю на пасажирське сидіння поруч з Сем.

- Готова трохи розважитись? – широко всміхається.

- Звичайно, - відповідаю їй посмішкою.

- Ммм, а мені подобається твій настрій, - зухвало заявляє, - і чомусь мені здається, що містер Браун до цього причетний.

- Можливо, - не можу приховати свого збентеження. – Так помітно?

- О, так, подруго! І я страшенно сумувала за такою щасливою Нікі.

Мене приємно дивують слова подруги. Мабуть всі навколо звикли бачити мене розбитою й нещасною після минулих стосунків, та зараз я відчуваю, що повернулась до повноцінного життя.

- До речі, дякую тобі за матеріал. Я вже майже завершила статтю. На днях покажу тобі.

- Так швидко? На тебе це не схоже, – глузую з неї.

Сем корчить гримасу, перекривлюючи мене. А мене забавляє її реакція. Вона й сама знає, що полюбляє робити все в останній момент. Тож її швидке написання статті приємно здивувало мене.

- Коли є цікавий матеріал, з ним завжди цікаво працювати.

- Згодна. – відповідаю, - куди прямуємо?

- В міський музей. Там буде виставка сучасного мистецтва. Хочу наглянути за творчими натурами нашого міста.

- В таких місцях треба на картини й скульптури дивитись, - кепкую з неї.

- Ти забула, що я веду колонку про світське життя? Мене читають поціновувачі пліток й капання в чужій білизні. – вона звертає свій погляд на мене, поки стоїмо на перехресті, очікуючи на зелене світло світлофора, - до того ж, все це сучасне мистецтво – така нудьга…

- Не завжди, - промовляю.

- Значить тобі буде чим зайнятись, поки я буду спілкуватись з гостями.

Прибувши на виставку ми проходимо величними залами. Поки я звертаю увагу на витвори мистецтва, Сем уважно споглядає по сторонах й іноді робить фото.

Після виставки прямуємо на фуршет, оскільки подруга каже що там буде все найцікавіше. Насолоджуємось закусками й ділимось емоціями щодо виставки. Звук повідомлення відволікає мене. Тягнусь в сумочку й дістаю телефон. На екрані бачу повідомлення від Беннета. Серцебиття пришвидшується. Відкриваю повідомлення й читаю слова, що викликають посмішку.

«Відправ коротке повідомлення “Беннет – найкращий в світі чоловік” на цей номер і за п’ять хвилин я буду у тебе»

- Це так мило, - чую голос подруги. Піднімаю очі й зустрічаюсь з її хитрою посмішкою, – навіть питати не буду хто тобі пише, бо по тобі і так видно!

Я киваю головою, мило усміхнувшись. Навіть не маю нічого відповісти, бо мабуть моя посмішка й очі кажуть самі за себе. Повертаюсь очима до телефону, аби написати відповідь.

«А якщо не відправлю?»

За пару секунд приходить нове повідомлення: «Значить сьогодні ти обрала поганого Беннета на вечір»

«Боюсь-боюсь» - пишу і відчуваю легке збудження від флірту.

«Тебе чекає покарання. Готуйся. Я скоро буду»

«Я не вдома. Ми з Сем на виставці в міському музеї»

«Вже лечу»

Відриваюсь від телефону й знов помічаю усміхнений погляд подруги на собі.

- Що? – розгублено питаю.

- Як же я рада за тебе! – тепло промовляє. – ти вся сяєш! Я так розумію, ти вже йдеш?

Я знов бентежусь від відвертого зауваження подруги. Та потім промовляю:

- Так, вибач. Скоро Беннет приїде. – винувато промовляю, - ти ж не проти якщо я саму тебе залишу?

- Нікі, я буду проти якщо ти залишишся на цій нудній вечірці замість того щоб осідлати цього жеребця!

Подруга ніколи не лізла за словом в кишеню. І її важко було збентежити, на відміну від мене. Я залилась червоною фарбою, й з докором промовила:

- Сееем, тихіше.

- А що тут такого? Ніби ви в шахи збираєтесь грати! – глузує з моєї скромності.

На її обличчі з’являється здивування, а потім посмішка стає ще ширшою.

- Оце так швидкий! – вона киває, щось показуючи за моєю спиною.

 

Любі читачі! Автору дуже приємно отримувати Ваші лайки й коментарі) Не соромтесь залишити їх для цієї книги)))

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍