Читати книгу - "Невипадково, Стейсі Браун"

38. Страх

Я обертаюсь і бачу Беннета, що дивиться по сторонах, шукаючи мене. Наші погляди зустрічається й хижа усмішка, що зводить мене з розуму, з’являється на його обличчі. Він прямує крізь натовп спокійно й впевнено. Наче хижак, що наближається до своєї здобичі. Приковуючи увагу всіх оточуючих, він підходить ближче. Та не встигаю я нічого відповісти, як він впивається в губи поцілунком. Дуже пристрасним, але в той самий час достатньо стриманим.

Тілом пробігає струм, та я швидко приходжу до тями, й помічаю безліч здивованих очей на нас. Відсторонившись трохи від нього, я відчуваю себе ніяково. Здавалось, люди навколо нас завмерли. Деякі з них відвернулись, ловлячи мої збентежені погляди на собі. Та більшість спостерігали за кожним нашим рухом. Беннет владно охопив мою талію. Його зовсім не бентежила увага присутніх.

- Тепер ти вже не таємнича незнайомка, - весело заявила Сем, а потім подивилась на Беннета, - Привіт.

- Привіт. – відповів він, - ми раніше не зустрічались?

- Коротка у вас пам'ять містер Браун, - кепкуючи відповіла вона, - якби не я, вам би не пощастило танцювати з цією леді на балу.

- Беннет, це моя подруга Сем, - я вирішила втрутитись в розмову.

- Тепер пригадую, - весело промовляє Беннет до неї, - за танець з цією чарівною леді - окреме дякую.

Він ніжно дивиться на мене і я тану в його волошкових очах.

- Піду я шукати сенсації, - каже Сем, - та схоже, що вашу сенсацію в цьому залі вже ніхто не переплюне.

Ми прощаємось. Сем залишається, а ми виходимо з музею, тримаючись за руки. Тепер я розумію, що подруга права і тепер ні для кого не секрет, що таємнича незнайомка - це я. Коли прямуємо до парковки, я стурбовано зауважую:

- Завтра з’являться нові заголовки з нашою участю.

- Тебе це бентежить? – зацікавлено питає.

- Не зовсім, просто незвично відчувати на собі стільки уваги.

- Все одно журналісти колись би побачили нас разом, - його усмішка стає ширшою, - до того ж, я не міг втриматись, коли побачив тебе.

Дух перехоплює від його слів. Дивлюсь на нього й не можу намилуватись. Йому так легко змусити мене відчувати щастя. Але страшно, як мало мені потрібно для цього. Просто щоб він був поруч.

Сідаємо в машину й рушаємо.

- Як ти дивишся на те щоб сьогодні знову обійтись без ресторану, а замовити щось додому? – цікавиться.

- Я не проти.

- А заночувати в мене? – хижо всміхається.

- Можливо. Та мені потрібно взяти деякі речі з дому. Може заїдемо?

- Без проблем.

Чомусь згадую сьогоднішню неочікувану зустріч і вирішую дізнатись більше про Люка:

- До речі, я сьогодні зустріла твого приятеля в своєму будинку.

- Якого приятеля? – питає.

- Люка… пам’ятаєш, того, з яким ти посварився на маскараді?

Важко було не помітити як Беннет напружився. Міцно вчепився в кермо й мені здалось що навіть вени на його шиї стали більш видимі.

- Такер… - зчепивши зуби, тихо промовляє, а мене починає лякати його реакція, - ти бачила його в своєму домі?

- Так, - розгублено відповідаю.

Він нічого більше не говорить. Дістає свій телефон й щось пише, періодично відволікаючись на дорогу. Я боюсь промовити й слово, бо якщо він буде відволікатись від дороги ще й на мене, навряд чи це скінчиться добре для нас обох. Та за кілька секунд він відкладає телефон й рівним тоном промовляє:

- Сьогодні не вийде заїхати до тебе. Давай краще зупинимось біля якогось магазину і купимо все, що треба.

- Беннет, що відбувається? – його напруга передалась і мені, бо я не часто бачила його таким серйозним й зосередженим.

- Тобі нема про що хвилюватись.

- І все ж таки, твоя реакція змушує мене хвилюватись.

Він мовчить певний час. Та я не зводжу з нього погляд в очікуванні відповіді.

- Ти бачила, що у нас зовсім не дружні стосунки. І на те є певні причини. Все, що ти маєш знати - це те, що тобі слід триматись якнайдалі від нього.

- Я й не шукаю з ним зустрічі, – заперечую, бо відчуваю нарікання в його голосі.

- Але він шукає зустрічі з тобою. – він якось дивно подивився на мене. В його погляді одночасно поєднувались суворість та турбота.

Я намагаюсь обдумати все сказане ним, але все одно питань більше ніж відповідей.

- Чому мені не варто їхати додому? – все ще намагаюсь розпитати його.

- Спочатку мої хлопці перевірять квартиру, а потім поїдеш якщо захочеш.

- Перевірять? Що саме?

- Не знаю. Може він прослушку в тебе десь залишив. Він не просто так до тебе приходив.

- Він сказав, що у нього друг в моєму будинку живе, – пояснюю.

- У таких як він немає друзів, - його слова лякають мене ще більше.

- Що йому потрібно? – схвильовано питаю.

Беннет певний час думає над питанням, а потім промовляє:

- Поки не знаю.

Але я дивлюсь на нього і яким би гарним актором він не був, я помічаю, що зараз він мені не каже правду. Та я не наполягаю, бо розумію, що він не збирається ділитись зі мною подробицями.

- Нікі, не бійся. – бере мене за руку, - я нікому не дам тебе образити.

Його долоня незвично холодна. Ніколи раніше я не відчувала такий холод від нього. Хоча в машині досить тепло. Його слова розслабляють мене, але внутрішня тривога все одно сидить десь глибоко й нікуди не зникає.

Анонс наступного розділу уже в інстаграм:

stacy.brown.writer

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍