Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Розділ 20

Підходила білявка досить впевнено, але опустивши свої мечі. Вогонь згасав з кожним її кроком до мене, а мій власний всередині лише набирав обертів через розпач, який захлиснув мене. Вони позбавили мене підтримки й тепер вже точно буде важко подолати цих двох. Сподівався лише, що доки ми будемо тут, Роман не вирахує ліда зі сферою.

— Якщо мене не буде там, — я махнув рукою на двері, — тоді програють усі. Хочеш битися? То гайда!

Я наставив зброю на дівчину, але та лише заховала свої мечі за спиною. Натомість підійшла до мого бластера й повільно підняла його.

— Стій, де стоїш! — напружено наказав її, а вона й одразу ж зупинилась.

— Ти не вистрелиш, Дем’яне, — промовила дівчина і простягнула мені зброю. — Нема часу.

Здається, я ошелешено закляк, бо вона досі тримала зброю, а я ніяк не наважився опустити вінчестера. Поки що не вкладався в голові останній пазл… Хоча, а чи варто тепер дивуватися?

— Ріна?

Моє припущення викликало на її обличчі легку посмішку, але вже слідом вона з силою турнула зброєю в мої груди. 

— Ходімо, — впевнено звеліла вона, коли двері знову відчинилися.

Підіймаючись, я досі не міг відвести від неї погляду.

— Ти весь час була тут… І тоді ти шукала саме зловмисників, а не була ним…

Мої запитання не потребували відповіді, бо обидва знали їх. Скоріш, я просто хотів хоч якось випустити свій подив. Коли Ріна прийняла запит в паті, я помітив, що її показники були вже в нормі, як і мої. Коли ж двері відчинилися, я поспіхом оглядів локацію у пошуках Романа. Той саме зібрав істот в чималу купу, лупцюючи потужними масовими ударами, від чого лише варто було встигати помічати червоні написи, які відраховувалися з лідів. Від Романа також, але не менше йому додавалося. Мабуть, повністю нашпигований елітними бустерами. Втім, я вдивлявся навколо у пошуках носія…

— Халепа… — пробубнів я, коли побачив його серед тієї навали навколо Матеуса.

— Нехай виб’є її, — сказала Ріна і подалась й собі розчищати територію, аби не заважали у боротьбі з Романом.

Та той пес помітив нас і вистрибнув із натовпу істот, кинувшись до мене. Перемкнувши бластера на масове ураження, я почав стріляти по лідах позаду Романа. Сподівався, що своїми ударами зможу привернути їх на себе. Зазвичай так діяло, що перший удар вирішував, кому належатиме дроп, що випаде з істоти. Щоб його підібрати зазвичай потрібно було зачекати декілька секунд, а в нашому випадку роль відігравали навіть вони. Тому так важливо було переманити носія саме на себе. 

Чи я хвилювався, намагаючись втекти від замахів меча у мій бік? Ще як, бо до сили Матеуса додавалася ще сила істот, які не давали нам спокою. Встежити за Ріною я не мав змоги, оскільки постійно як не відстрілювався, то був збитим Романом — і так по колу. Тішило, що коїни зараховувалися мені, отже мій план спрацював і сфера теж дістанеться за призначенням. Мобів меншало, як і нашого з Романом життя, але обидва досі тягалися своїми силами, пробиваючи всі можливі захисти. Якоїсь миті Матеус знову впіймав мене, потужно вдаривши мечем,  від чого я відлетів на декілька метрів у сторону. 

Здоров’я активно зменшувалося, але спробував підвестися. Розгубився, коли з носія випала сфера, щойно той натовп було знешкоджено. Але така важлива дрібничка не піддалась Романові, притягуючись моїм костюмом. Щойно сфера досягла мене, як активувалася головна сфера на краю. Тепер на обличчі злісного аватара вибухнула оскаженіла гримаса, немов я щойно зламав ще одну його систему. Матеус ринувся на мене, вивільняючи лють, але раптово перед ним виникла Ріна. Замах його меча вона спинила своїми, але вже за мить Роман проштрикнув тендітного аватара додатковим мечем. Та я помітив, що життя відраховувалося над обома аватарами… Чим довше вони тримали свої леза в супротивнику, тим швидше ті життя спустошувались. Для відновлення потрібно було вийняти вістря, але обидва знали про це, тому й впинали їх ще глибше.

Доки аватар Ріни не розлетівся на коїни… 

А мене ж бо немов паралізувало, розуміючи, що якщо їй не вдалося спинити цю силу, то я тим паче не впораюсь… 

Роман повільно дістав мечі Ріни зі свого тулуба, оглядаючи спершу себе, а потім скаженим поглядом мене. Прийшовши до тями, я миттю кинувся до сфери, але він ривком опинився майже біля мене, знову збивши з ніг потужною хвилею, якою зазвичай вони користувалися при фармі коїнів. Вкотре дивився на шалені числа, колір яких ледь встигав помічати. І який раз я випустив зброю з рук. 

— Ти, малий покидьок… — гарчав Роман, насуваючись на мене, доки я намагався дотягнутися до свого арсеналу. — Поламав усі мої плани… Зруйнував усе, що я будував роками…

Не відповідав. Підвівся більш-менш, але одразу ж удар в спину знову змусив впасти. 

«Вставай боягузе…» — казав до себе, перевернувшись на спину.

Відповзав все ближче до сфери, розуміючи, що далі там кінець — прірва. І Роман це розумів, бо на пиці заграла самовдоволена посмішка, перед тим як вивільнити лють…

Здається, що знадобилась лише якась мить, аби страх затамував мій подих. Щоправда, страх не за себе, що я виявився слабаком і що дозволив собі програти. Ні. Страх за маму в першу чергу скував моє тіло, бо я був її останньою надією. Втім, ця мить дійсно була короткочасною, бо таки десь всередині не вщухав той нахабний малий, який примудрився обвести навколо пальця цього монстра, то чому я тут мав боятися його чи здаватись? Адже Емікс не просто так вчив мене, чи не так?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍