Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

Здавалося, що наступної миті у просторі повисла мертва тиша… Мабуть, передвіщала таки для когось завершення цієї гри. Хай би лише не для мене. Аватари розташувалися по периметру локації, оцінюючи один одного зловіщими поглядами. Це не дивно, бо тепер лише ми стояли на заваді один в одного. Не було сенсу обирати, кого вбивати першим — тому йшли за правилом правої руки. Досить непоганий розклад, бо відтерміновувалася наша сутичка зі знайомими Влада. Хоча дедалі більше хвилював погляд їхнього ватажка, який аж занадто люто дивився на мене, слідкуючи мало не за кожним моїм рухом. На спілкування часу власне й не було між нами, тому кожен вичікував своєї миті, не довіряючи нікому. 

І знову пролунав скрегіт металу. Здавалося, що від цієї напруги заіскрить все в повітрі. Почулися перші падіння коїнів на тверду поверхню, а слідом ще декілька, як і наших власних супротивників, котрих ми з Владом таки подужали. Попри наявність в них срібного наруччя на передпліччях, два нуба їх таки здолали. Звісно, довелося застосувати до Влада трохи оздоровлення. Декілька таких ударів і я точно залишився б сам на сам з тими, хто залишився в живих. 

— Файтере… — донеслося з-за наших спин протяжне і чомусь гидливе відлуння. 

Ми враз обернулися, щойно добили ще двох своїх жертв.

— Привіт, Міносе! — ледь всміхнувшись вимовив Влад зі звичними придуркуватими нотками іронії. — Не думав, що і вас тут побачу…

— Авжеж… Як і ми тебе тут… — а потім громила перевів погляд на мене. — То це і є Мисливець, про якого ти розповідав?

Не зрозумівши, я зиркнув на Влада. Той враз знітився, адже навіть він відчув наскільки зверхнім став його голос, вимовляючи моє ім’я.

— Гадав, що так просто зможеш сховатися? — прозвучав вже інший голос. Аватар у вогняній броні повільно наближався до нас, стискаючи у своїй руці полум’яний меч, який досі іскрив після вбивства. — Ти віддаси мені сфери, малий…

— Я так не думаю, розумнику… — впевнено і з кривою посмішкою заявив я, наготувавши зброю.

— Помиляєшся, малий.

І аж мурахи ладні були пробігтися тілом від його погляду і шаленого вискалу. Таки закрадалися думки, що це не просто пересічний аватар… Відступивши, я вже звично скинув підборіддям, доки в голові пазлик ставав на своє місце. Влад став переді мною, але стрілок на декілька секунд знерухомив його.

— Ніхто не втікає від мене, а тим паче не тоді, коли нищать мою систему, — гаркнув він і кинувся ривком на мене.

Потужним ударом Матеус встиг збити мене з ніг, а краєм ока я лише помітив, як Влад став у бій проти Міноса зі стрільцем. А за мить ще й та дівка до них побігла. Та Роман знову завдав мені удару, змусивши не відвертати уваги. Відстреливши його від себе я поквапився відбігти на безпечну відстань, але Роман навіть не думав відставати. Його лють знову зростала, отож цей пес готувався до удару. Скільки б я не стріляв у його бік, а жирнючий був. Не думав, що він таки й тут дістане мене. Не те щоб і в Етеріалі він мав аватара, хоча мав би не дивуватися, коли він з таким завзяттям прагнув зламати цю систему. Він вивчав Етеріал зсередини, весь час тиняючись неподалік, а я був заклопотаний лише добутком ефірів та чужих таємниць. Ех, нікудишній з мене мисливець, якщо таку рибину проґавив. 

— Ти за все заплатиш, малий, — гаркнув Роман у ривку в мій бік.

Його меч задів моє плече, але броня вкотре послабила цей удар. Матеус досить кмітливо орудував своїми скілами, не те що Влад. В цього ж досвіду було значно більше. За наступним разом, коли Роман замахнувся на мене, я ухилився, зробивши кульбіт в сторону. В повітрі вистрелив у відкрите місце біля шиї аватара, від чого червоні числа активно почали відраховуватися від загального життя Романа. Та приземлившись, я помітив, з яким скаженим темпом відбавлялося Владове життя. 

— Прокляття! — видихнув я і кинуся до нього.

Але не встиг. Аватар Влада і ще двох Романових посіпак розлетілися на чисельні коїни, які почали всотуватись костюмом дівчини. Чомусь розгубився, попри гнів, який захлинув мене. Не роздумуючи, я кинувся на неї вистреливши в її бік. Та сіпнулась убік, але майстерно підстрибнула в повітря, перестрибуючи мене. Штовхнула мене в спину, від чого я втратив рівновагу, звалившись на підлогу. Зброя відлетіла вбік, але з-за плечей одразу дістав свого примітивного вінчестера, пальнувши в неї, аби мати змогу підвестися. Доки дівчина впала, помітив, відчинені двері, до яких кинувся Роман.

— Та щоб тебе!

І мало не кулею, побіг слідом. Та двері зачинилися перед самим носом, щойно я добіг до них. Почув спершу своє гортанне виття, а потім і кроки позаду…