Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

Я відсахнулася.

– Ой, вибач, – тільки й змогла видавити я.

До нас підійшов заспаний Богріс.

– Ти, що, дрихнув? – безцеремонно запитав Гера.

– Книжку читав і заснув, – потер очі Гріс. – А що сталося?

Він коротко розповів про те, що трапилося, Богріс присвиснув.

– Олишаїти, дівчатка! Як ви примудряєтеся знаходити пригоди на свої п’яті точки?

Я усміхнулася, але миттєво напоролася на холодний погляд Альгіна.

– Не знаю, – чесно зізналася я. – У мене передчуття, що дармоїд запросить сьогодні мою тітку на побачення. Тому нам потрібно проникнути в його кімнату і зробити ось що...

І я розповіла хлопцям про те, що придумала. Кілька секунд вони мовчали, а потім розреготалися.

– Ну, Руто, ти даєш! – тільки й сказав Герман.

– До речі, ти як котика назвав?

– Бунт.

– Чому?

– Бо одразу бунт влаштував, як я його приніс у кімнату.

– Альг...

Я хотіла вибачитися, але він жестом перервав мене:

Усе потім. Зараз розділимося.

Мене хлопці відправили в гуртожиток. Я вигребла п'ять срібняків, сподіваючись купити собі штани. Найпростіші, без викрутасів. Якщо виторгую, то, може, і за три візьму. Поки я чепурилася, у кімнаті з'явився Муфт.

– Де ви пропали з Хиброю?

– Ми поки що в тітки поживемо. Дуже накладно їздити туди-сюди.

– Зрозумі-і-і-іло. А смачненького в тебе нічого немає? Я згадала про пряник. Я пошарила в кишені.

– Смачно, от спасибі! – відкушуючи шматок пряника, подякував домовик. – А я вчора хотів застати твою подружку, але не встиг. Справ багато.

– Не сумуй, друже, – я погладила по голові Муфта. – Літо швидко мине, – згадала я слова бандита. – Не встигнеш озирнутися, як ми повернемося.

– Якщо потрібно щось випрати, то давай мені. Адепти-стихійники якраз експериментують із водокрутами. От я й попросив зробити мені самокерований вир у бочці.

– І як?

– О! – домовик випнув великий палець. – Тепер преться набагато швидше.

– У такому разі, ось, – я простягнула йому дві спідниці та кофтинку.

– А Кхибрі?

– Вона в тітки залишилася. Але я їй обов'язково розповім про твій новий пристрій.

Муфт підморгнув і разом із речами зник. Я вийшла надвір, де вже чекали хлопці.

– Довго ти збираєшся, – пожурив мене Альг.

– Вибач.

– Гаразд, проїхали. Зараз беремо підводу та їдемо в таверну. Знімемо кімнату на день. Скажемо, що треба в ліс, наприклад, зібрати рідкісні трави. Тітка кімнату здасть?

– Якщо є вільні, то, звісно, здасть. А якщо ні, то в неї сінник є. Там безкоштовно можна переночувати.

– Ще краще. Будемо проситися на сінник, – погодився Герман.

– Гріс, антисурмик узяв?

– Ага.

– Все інше вирішимо на місці.

Я зам'ялася:

– Мені б штани купити. Найпростіші й найдешевші.

– Ну, сходимо в крамницю пана Бляза. Ми там частенько купуємо одяг.

Нас зустрів літній чоловік років шістдесяти. Він сильно припадав на ліву ногу, але дуже широко і щиро усміхався. Його магазин називався дуже смішно – «Пір'їнки курчат».

– Що бажають юні душі?

– Дівчина бажає купити недорогі практичні штани, – сказав замість мене Гера.

Пан Бляз наче мірку поглядом зняв:

– Йдіть за мною, панночко. У мене дещо є.

За десять хвилин я йшла, притискаючи до грудей згорток, із простенькими сірими літніми штанами, які я купила лише за півтора срібняка! По-моєму, я буду його постійною покупницею! Щоб ось так просто ми на ринку підібрали б мені штани? – та ніколи! Я сяяла від щастя. Хлопці взяли підводу, і ми вирушили до таверни.

Тітка легко погодилася здати сінник на кілька ночей. Вона накрила для нас стіл з ароматним борщем і пшоняною кашею зі шкварками. А на десерт принесла маленькі запашні булочки з яблучним повидлом і два глечики морсу. Ми настільки зголодніли, що проковтнули обід за десять хвилин. Я показала хлопцям, де знаходиться сінник, а сама пішла на кухню, розвідати обстановку. Вася сказав, що трутень після обіднього сну кудись поїхав.

– Давно?

– Та хвилин десять як. А ви хіба не зустрілися на вулиці?

– Ні, – простодушно відповіла я.

– Чого питаєш?

– Не хочеться на пику його дивитися.

– Можна подумати, що нам хочеться. Особливо мені.

Мені хотілося його втішити, мовляв, потерпи, вже недовго залишилося, але прикусила язика: звідки знати, як справи підуть? Я поспішила до хлопців.