Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 37

     Емілія.

    Тільки но хотіла встати з-за свого робочого місця, щоб почистити резервуар для відходів після заварювання кави, як на горизонті з’являється ця неприємна особа. 

     “Зате, тепер точно знаю, що жодна тваринка після мого частування не постраждала!”

    Яка прикрість, видно побачення виявилося не дуже вдалим, якщо так швиденько “затрусила” у зворотному напрямку!

- Я ніде не могла бачити тебе раніше? - зупиняється біля мого столу і мружить очі Інна.

- Поняття не маю! - відповідаю, дивлячись їй прямісінько у вічі. 

- Попереджаю одразу, Марк мій! - промовляє гонорово.

- Вітаю! А від мене що? - холодно продовжую і відкидаюсь на спинку свого стільця.

     Білявка ж, наче нависає наді мною спершись обома руками на стільницю мого стола.  

   “Це ще робочу поверхню після її долонь витирати прийдеться, хтозна, що вона робила тими руками!”, - промайнуло.

- Щоб трималася від нього подалі! - наказово заявила блонда.

    “Взагалі то він мені не до смаку… принаймні так було на початку! Але їй цього точно не треба знати!”

      Думаю мою відповідь вона прочитала по обличчю. 

      “Вибач “кицюню”, субтитри в мене не вимикаються! Це базове налаштування!”

- Хоча… - Інна вирівнялася і почала постукувати по своїй фірмовій сумочці довгими пальцями з свіжим манікюром. - Ми з тобою можемо домовитися. Хочу, щоб ти мені розповідала про кожний крок Марка, а я тобі…

     Але договорити вона так і не встигла, бо в цей час в передпокої з’явився працівник цієї фірми і почав розповідати мені нюанси по підписанню документів, які були в його теці. А я ще ввімкнула дурненьку, щоб він подовше “зачепився” біля мене. І блонді нічого не залишилося, як піти геть.

      А ось і Марк звалив зі свого кабінетика!

    Щойно залишилася сама, озираюся на всі боки, прислухаюся до шерехів і прямую до кавової машинки. 

      “Хоч би знову нікого не принесло…”

 

      Марк.

      5 хвилин до останніх подій.

     Ось я вже домовляюся з лікарем про прийом, як боковим зором помічаю, що Інна щойно теж прийняла виклик свого стільникового телефона. А потім хутенько зазбиралася. Ще мить і вшиється геть!

- Котиииику! - белькоче вона. - Тут терміно одна невідкладна справа намалювалася. Тож я піду! Добре?

      Крутить перед моїм носом своїм айфоном. Робить повітряні цьомки і спритно просувається до виходу.

- Залишаюся на зв’язочку!

      А вже за мить я залишився сам у своєму кабінеті. Лише дві порожні кружки як підтвердження, що тут хтось був. Одне горнятко з яскравим слідом від рожевої помади і на два ковтки недопитою кавою на дні. 

      Звернув увагу на колір самого напою. 

      “Дивно!”, - сам достеменно не знаю що мене насторожило, тому для впевненості підніс до носу і вдихнув аромат. Одразу скривився.

      “Що за…? От же ж мала штучка, ця Емілія!”, - поклав обидві долоні на стільницю.

      Виходжу з кабінету, вдаючи, що мені кудись треба. 

      Для чого? 

      Цікаво!

      Як ця дівчина буде замітати сліди своєї маленької помсти…

      Дочекався за рогом коли Емілія залишиться в приміщенні сама.

      Притуляю вухо до дерев’яного полотна і вслухаюся. 

     Ось воно!

     Характерне клацання резервуару кавової машинки.

     Рахую до п’яти, щоб Емілія встигнула витягнути контейнер і відчиняю широко двері.

     “Вчасно!”, - радію як той підліток.

- Еміліє! Можна тебе на хвилинку? - гукаю.

     Вона, з виразом на обличчі, як у тої малої злодюжки, зависає за лічені метри від мене. Хто не втік, я не винен!

- Мене? - схвильовано запитує, ховаючи очі, стискаючи в руках підтвердження своєї витівки.

- А тут є ще хтось? - мружу очі й, роблю крок до неї.

- Давай, допоможу тобі! - хапаю за край ємності з відходами кавових зерен.

- Не треба! - починає заїкатися і одночасно червоніє.

- Чому це? - тягну на себе резервуар.

- Бо Ви шеф! Негоже! - знаходить причину вона.

- Негоже кажеш! - занурюю руку у наповнення цієї ємності. Підношу до носа і вдихаю запах. - А пригощати моїх гостей… Що це?

- Кава… - тихо промовляє Емілія.

- А ще? 

- Покращена рецептура, збалансований смак… - лепече. 

- Еміліє… - роблю вигляд, що гніваюся на неї, головне зараз не засміятися та не спалитися.

- Котячий корм, для Вашої кицьки! - видає все як на духу, міцно стискає ротика і починає розглядати плафони на стелі.

- А чому мені не поклала? - цікавлюся. 

- Бо Ви мій шеф і від Вас залежить моя зарплатня! - пошепки відповідає. 

      “Хоч би тінь розкаяння в її очах! Ага! Дзуськи!”

- А якщо я за таку витівку тебе вижену з роботи? - нагинаюся ближче до її вушка і теж переходжу на шепіт.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍