Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

керівництвом Шимбо. За столом були Мірандау, Робату, Анакреон, Пе де Жеґе, архітектор Лев-Срібний-Язик, журналісти Курвело і Жоау Батиста, бакалавр Тибурсіо Баррейрос і, ясна річ, гостинні власники закладу та кілька легковажних спокусниць, яких на бажання сестер Катунд називатимемо артистками. Цих «Богом обдарованих сестер», як назвав їх у своїх статтях Жоау Батиста, народила від різних батьків Жасинта Апанья-о-Баґо. Найстарша була майже негритянка, наймолодша — майже біла, а середня — чарівна мулаточка. Зовні вони геть не були схожі між собою, зате всі як одна — лицемірні й підступні. Співали сестри огидно, зате кохалися неперевершено; цей істинний талант підтвердив Жоау Батиста, який невпинно тринькав на кмітливих сестер усі свої гонорари. Поласувавши кожною, одна за одною, редактор досі не міг визначитися, якій із них віддати пальму першості. Крім того, середня сестра, Зилда, гинула за Гульвісою.

Лев-Срібний-Язик і адвокат, прагнучи лакоминки, хотіли запросити до них у компанію «гонолульських сестер». Але марно. Ці «сестри» не були сестрами навіть по матері й народилися зовсім не в Гонолулу, як стверджували, а в Америці. Обидві були темношкірі, вельми граційні та неймовірно пластичні: тендітна та ніжна Жо нагадувала косулю, а швидка мускулиста Mo — пантеру. У них були приємні голоси і свої примхи: вони не приймали запрошень на прогулянки, вечері, морські купання в Ітапоа, нічні пікніки, а також не сідали за столик до шанувальників і не випивали з ними. Навіть банкірові Фернандо Ґоесові, високому, красивому, елегантному холостяку, в якого грошей кури не клюють, а навколо так і крутяться жінки, не вдалося запросити їх на вечерю; тож він ходив у «Палас», щоб мати змогу просто дивитися на них, смакуючи французьке шампанське. Жо та Mo співали спіричуелс[42] і джазові пісеньки, танцювали, вихиляючи грудьми та сідницями, і ніколи не розлучалися; перед виходом на сцену вони сиділи де-небудь в затишному куточку і, тримаючись за руки, попивали напої з одного келиха. А після виступу піднімалися до себе в номер і ніколи ні з ким не спілкувалися.

Вечеря була розкішна, з винами і шампанським, сестри Катунди щедро обдаровували всіх своїми талантами. За столом панувала всеохопна ейфорія, похмурим був лише молодий бакалавр Баррейрос, який не міг змиритися, що йому дали відкоша «ті огидні чоловікоподібні» американки; напиваючись із горя, він не звертав жодної уваги на те, як запопадливо воркує біля нього товста Карла, обіцяючи розрадити любощами та поезією. Коли подали рахунок, Ариґоф мало не посварився з Гульвісою: той хотів оплатити хоч якусь частину вечері. Негр, у якого цього вечора немов біс вселився, заявив, що сприйме як пряму зневагу та образу його гідності, якщо Гульвіса заплатить бодай один мільрейс.

За неймовірним та воістину рідкісним збігом обставин день народження Флор випав саме на тиждень тотального везіння Гульвіси, він і без того мав намір зробити дружині якийсь вартісний подарунок, а тут ще й така нагода.

— То що ж ви подаруєте своїй дружині? — не вгавала дона Норма.

Гульвіса всміхнувся, немов відповідаючи на її кпини:

— Що я подарую своїй дружині? Все, що їй заманеться… все, чого її душа забажає…

Дона Норма покликала дону Флор: «Чуєш, він подарує тобі все, чого твоя душа забажає», — долинуло в кухню до Флор, і вона вийшла до них, витираючи руки об фартух.

— Це правда, Гульвісо? Все, чого мені заманеться, ти не жартуєш?

— Усе, чого забажаєш…

— І ти від своїх слів не відступишся? Можна замовляти?

— Ти ж знаєш, кохана, якщо вже я обіцяю…

— Тоді запроси мене повечеряти з тобою в «Паласі», — сказала дона Флор.

Її голос злякано тремтів, адже досі Гульвіса відмовлявся знайомити її з другим своїм життям, світом його друзів-гравців; вона знала тільки Мірандау, її кума, єдиного, хто бував у їхньому домі. Декого бачила всього кілька разів, інших знала лише з чуток. Навіть Анакреон, якого так поважав Гульвіса, за сім років був у них разів п’ять-шість, не більше. Не кажучи вже про Ариґофа, який лише один раз зайшов був до них поснідати в неділю. У світі дони Флор були тільки порядні люди — сусідки з вулиці, з району, учениці та колишні учениці, приятелі з Ріо-Вермельйо, Бротасу, які й близько нічого спільного не мали з легковажним світом її чоловіка. Тому Гульвіса ніколи не погоджувався брати дону Флор у свій геть протилежний, ниций та розпусний світ карт і рулетки, адже дружина повинна берегти домашнє вогнище, якого біса їй тинятися в цьому підозрілому середовищі.

— Досить, що про мене пліток більш ніж достатньо, бракувало ще і тебе в усе це втягувати.

Намарно дона Флор переконувала чоловіка, що «Палас» — це осередок зустрічей представників вищого світу. Чому б і їм та й не повечеряти в розкішному залі, не потанцювати під акомпанемент найкращого оркестру штату, не помилуватися виступами зірок радіо і театру з Ріо та Сан-Паулу? Там бувають дами з найфешенебельніших кварталів Ґраси і Барри, вбрані за останнім писком моди, а деякі з них, вочевидь, найвідважніші, навіть грають у рулетку. Кажуть, гральна зала там, наче продовження танцювальної, бо широка арка між ними аж ніяк не виконує своєї прямої функції розмежування.

Чому ж ти так вперто наполягаєш на своєму? Чому, Гульвісо? Дона Флор уже не відчувала тієї грані і балансувала між проханням та вимогою, вдаючись навіть до образ:

— Ти мене не береш з собою, бо боїшся, що я твоїх шльондр там побачу…

— Я не хочу, щоб ти відвідувала такі місця…

Але ж дона Норма ходить із сеу Сампайо у «Палас» щоразу, коли там якась цікава програма? Чи аргентинці, власники керамічної фабрики, вони ж там щосуботи: вечеряють, танцюють, насолоджуються виступами артистів. Але Гульвіса не здавався й, вичерпавши всі аргументи, невизначено обіцяв:

— Колись при нагоді підемо…

І ось та довгоочікувана нагода нарешті випала. Дона Флор не повірила своєму щастю, коли Гульвіса, заскочений важливим для неї подарунком, процідив крізь зуби:

— Що ж, коли це єдине, чого тобі бракує… Колись таки мав настати цей день…

І відразу ж запропонував узяти з собою дядька і тітку, дону Норму з Зе Сампайо і дону Жізу. Тітка Літа подякувала, але відмовилася: дуже хотіла піти, але не мала доречного для «Паласу» вечірнього вбрання. Ще дужче вмирала від нетерплячки дона Норма, але сеу Сампайо був категорично проти: він дуже поважає сусідів і щиро дякує за запрошення, але, на жаль, не може його прийняти, оскільки звик лягати спати о дев’ятій годині, щоб о шостій ранку вже бути на роботі. Але в суботу чи в неділю він піде залюбки. На запитання дони Флор, як він ставиться до того, щоби дона