Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

29

Нас запросили до Діани десь практично через годину. Ми обоє були такі напружені, що більше навіть не розмовляли. Коли зʼявився батько, тобто Єгор, мені вже не дуже були раді. Проте декілька благальних слів і от я теж стою в пологовій залі, де народилась моя племінниця. Діана лежала на тому ліжку вже перевдягнена, проте така втомлена і знесилена. Але вона посміхалась. Поряд з нею лежав маленький згорточок у квітковому пледі. Я мимоволі посміхнувся. Єгор обережно підійшов до ліжка та взяв крихітку на руки.

— І як її звати? — спитав я в сестри.

— Поліна, — тихо сказала Діана.

— Гарно. Гарно…— я похитав головою, переводячи погляд з сестри на Єгора, — а тепер скажіть мені, якого біса? Як ви могли приховувати від мене таке? Ні, не так… Як ви взагалі опинились… разом? — я намагався підібрати найбільш коректні та тихенькі слова, будучи в присутності найменшого члена нашої родини.

— Це довга історія, — невпевнено сказав Єгор.

— Тобто взагалі ніяких пояснень я не почую? — я нахмурився.

— Не сьогодні точно, — сказала Діана, — ти не дзвонив батькам?

— Дзвонив. Тато дуже зрадів, але він приїде тільки завтра. Його нема в місті. А мама не підняла слухавку.

— Я і не сумнівалась, — Діана відвела погляд вбік.

Я не знаю всіх тонкощей їхніх з мамою відносин. Але після того, як я дізнався всю правду, чомусь мами надовго не вистачило. З кожним роком вона все гірше відносилась до Діани, наче намагалась всіляко відштовхнути від себе та показати, що їй на неї байдуже. Сестра відверто цього не розуміла. А мені просто доводилось мовчати та ненавидіти її. Але зараз, бачучи Діану такою беззахисною, вразливою, втомленою… Те, як вона поводилась зі Софією. Змушує мене абсолютно відкинути всі мої колишні упередження. І знову твердо сказати, що Діага моя сестра. Моя рідна. І хай би там що не було, я люблю її. Може й завжди любив. Проте я помітив одну невелику деталь, що за весь час Діана з Єгором не сказали одне одному жодного слова. Навіть не глянули в очі, враховуючи, що щойно вони стали батьками. Та зрештою це не моє діло.

— Хочеш? — спитала Діана, — взяти її?

— Що? Я? — я скривився, — ні. Не хочу, дякую.

— Та хоч поглянь, — сестра взяла свою дитину в руки від Єгора, — яка маленька квіточка. Ти ж не зміг взяти на руки свою дитину після народження. То хоч відчуй це так.

— Що? — Єгор практично вигукнув, — твою дитину? Мені не почулося?

— Це…ем…— я чомусь розгубився, — гаразд, добре, я її візьму.

Я швидко змінив тему та підійшов до Діани. Вона обережно вклала дівчинку мені в руки. Малеча була такою крихітною, що я б напевно міг тримати її однією рукою. Але від цього і було страшно таке робити, тому я обережно підтримував двома. Поліна спала, тримаючи маленькі ручки біля обличчя. Вона була трохи смішною, з білими цяточками на носику. 

— Вона схожа на тебе, Ді, — я сумно посміхнувся. Бо більше ні на кого з нашої дівчинка схожою бути не могла. Та це неважливо. 

— Невже лише на неї? — жартома буркнув Єгор.

— В цьому вже розберетесь самі, — я закотив очі.

Полінка почала плакати і я повернув її мамі. Діана захотіла її годувати, то ж я точно вже мусив піти геть. Але вирішив ще покликати з собою Єгора.

— То от для чого тобі були потрібні такі великі гроші? — я примружив очі, — чорт, а я вже собі науявляв!

— Невже ти хвилювався за мене? — Єгор легенько підняв обидві брови.

— Якби сказав правду, я б дав тобі ще більше. Для такої ж справи…

— Свою дитину я хочу забезпечувати сам, ясно? Нам не потрібні нічиї подачки.

— А Діана? Що між вами взагалі, ви навіть не розмовляєте. Чи ти ображаєшся, що не встиг на пологи.

— Та до чого тут це взагалі, — Єгор важко видихнув, — наша історія занадто складна. Це… зараз не до цього.

— Просто бережи їх обох, — спокійно сказав я.

— А ти…вже не ненавидиш Діану? У вас все було складно. Невже нарешті змирився?

— Життя непередбачуване, — я стис щелепи.

— Я ще тоді казав тобі, що немає значення те, що вона тобі не рідна. Ти любив її, завжди хвалився своєю молодшою сестрою. Це не мало змінюватись після того, як ти дізнався.

— Годі, — я зупинив його рукою. Єгор був єдиною людиною, кому я не втримався та розповів про це. І він як справжній друг всі ці роки беріг цю таємницю. 

— Але бачу, у тебе ще є повно інших секретів. Ти теж тато? — друг спокійно посміхнувся.

— Так. Але це ще складніша історія, ніж ваша. Не будемо про це.

— Я думав, ти будеш злитися. Що ми з Діаною…

— Це не моє діло, — я підняв обидві руки, — але ви могли б сказати. Ми ж не чужі. Діана так ховала батька дитини, що я вже думав, що це якийсь член Коза Ностри. 

— Не смішно, — але Єгор все ж засміявся.

— Гаразд, я вже піду. Повідом мені, коли ви вже поїдете додому.

Ми попрощались і я швидко пішов надвір. Так як ми приїхали на авто Діани, довелось видзвонювати свого водія. І поки я чекав, вирішив подзвонити ще до Меліси. Ще було не надто пізно, я мав надію, що вона відповість.

— Привіт, — сказав такий рідний мені ніжний голос.

— Як же я скучив за тобою…— вирвалось з моїх вуст.

— Ти такий втомлений. Щось сталося?

— Ні. Хіба що моя сестра народила. І по величезній удачі на пологах з нею був я.

— Справді? — Меліса відразу пожвавішала, — і як там все минуло?

— Ну…не знаю, якщо чесно. Більшість часу я провів у коридорі. Все-таки це моя сестра, а не дружина.

— То ти тепер і татко, і дядько, — вона засміялась. Але я чомусь був впевнений, що вона запитає, чи був би я там, якби народжувала вона. Від цієї думки мене трохи сіпнуло. Але поки що більше ніхто не народжує. І це добре.

— Я б так хотів побачити зараз тебе. Що ти робиш зі мною, Мелісо? — я засміявся.

— І я дуже скучила. Але у мене зараз таке навантаження на роботі. Що я ледь ноги несу ввечері додому.

— Батько так тебе не жаліє?

— Так…— коротко сказала вона, — ну такий вже він є.

— Влаштовуйся до мене в клуб. Будеш секретаркою. Проте… на робочому місці ти точно будеш рідко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍