Читати книгу - "Ключі Марії"

122
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 114
Перейти на сторінку:
вечеряли пельменями, Олег остаточно зрозумів, що більше не бачить у ній жінки. Бачить або сестру, або безстатеву дитину, або те, що німці називають das Mädchen — «воно-дівчатко». І знову в нього з’явилися думки про захист. Він зрозумів, що захищати її — це майже його обов’язок. І подумав про «брата» Колю, який врятував Ріну від людей, що намагалися засадити її в машину і викрасти. І згадав його ж слова про те, як вона одним ударом завалила на асфальт нахабу, який чіплявся до неї. І знову ж таки, повернувшись думками до «брата» Колі, несподівано замислився: а чи є у Колі така ж родимка на грудях? А якщо ні, то чи має він право називатися «братом»? «Ні, не може у нього бути такої родимки! — твердо вирішив Олег. — Блискавка не може потрапляти двічі в одне й те ж дерево, а якщо і потрапляє, то вже, щоб я скис, не може потрапляти тричі!»

Щось у цих думках і в самій ситуації здавалося геть ненормальним. І начебто усвідомлена нова власна роль «захисника» теж викликала десь у глибині мозку опір. Цю роль немов нав’язували ззовні, може, навіть під гіпнозом. Але ж між ними не виникало того, що можна було визначити як момент гіпнотизму. Не виникало жодного смислового або емоційного туману, що уповільнює реальне сприйняття світу і змінює значення слів і жестів. Між ними нічого не виникало. Тоді, можливо, саме ця «відсутність» відносин і зіграла роль гіпнозу? Олег їв пельмені і поглядав на Ріну. Вона відкушувала по половинці пельменя і жувала з закритим ротом.

— Вибач, що я заліз у твою торбинку, — сказав він несподівано для самого себе. — Я справді хвилювався. До тебе ж ніколи не можна додзвонитися.

— У мене вже немає телефону, — спокійно відповіла Ріна, подивившись на нього м’яко, майже з ніжністю. — Мені набридло їх втрачати!

— Але як же тоді з тобою зв’язатися?

— Про тих, у кого немає телефону, згадують і думають частіше, — посміхнулася Ріна. Вона ніби не почула його запитання. — Я вже звикла! І коли звикла, зрозуміла, що близькі мені люди теж звикнуть, що у мене немає телефону і що зі мною неможливо зв’язатися просто так, коли раптом захочеться. І їм доведеться перейти на інший рівень зв’язку! — Вона тицьнула пальчиком в стелю. — У них загостриться інтуїція, і вони будуть відчувати, коли я поруч і ось-ось з’явлюся, або будуть відчувати, що зі мною все гаразд, чи теж будуть відчувати, що у мене проблеми, і тоді їх інтуїція підкаже, де мене шукати, щоб урятувати або допомогти.

Олегове питання, яке пролунало раніше, знітилося і зникло. У відповіді більше не було потреби.

— Знаєш, я за тебе боявся тільки на початку і один раз потім, днів п’ять тому, — зізнався він.

— Так, п’ять днів тому я мало не втелющилася у велику халепу, — промовила вона сумно. — А тоді, коли я від тебе вийшла, все було в порядку. Ти хвилювався, як власник, що втратив свою річ. Це природньо для чоловіків.

— Але «брат» Коля казав, що ти поїхала на лікування?

Ріна кивнула.

— Недалеко поїхала. На Печерськ. До лікаря.

— Це тому, що тобі стало гірше?

Вона помовчала, облизала губи, мовби вони пересохли.

— Я тобі казала про свій стан, — знехотя продовжила вона. — Це не найкращий стан... Я б хотіла його позбутися. І хотіла б, і не хотіла... Річ у тім, що в такому стані ти стаєш залежною... І потім від тебе залежать інші. Ті, які тобі не подобаються...

— Ну, а якщо взагалі зникнути, переїхати в інше місто, знайти іншого лікаря? — припустив Олег, який уловив у Ріниних словах невисловлену напруженість її стосунків з власним лікарем.

— Все не так просто, — вона важко зітхнула.

— А тобі прізвище Клейнод про щось каже? — запитав Олег і одразу пошкодував, що пропустив на язик провокаційну думку, що виникла в голові так зненацька.

Погляд дівчини змінився, став пильнішим. Вона дивилася в очі Олегові кілька хвилин і нічого не казала. Навіть не збиралася. Це було очевидно з виразу її обличчя.

— Я не запам’ятовую прізвищ, — сказала вона після довгої паузи. — Можливо, це теж наслідок мого стану... Я і твого прізвища не знаю.

— Ти не питала, — пояснив Олег.

— Це означає, що прізвища не мають значення.

— Ти вранці знову підеш?

— Так, у мене об одинадцятій зустріч.

— Тобто тобі не треба буде рано підніматися? Може, хочеш піти до бару? Я пригощаю.

Ріна усміхнулася.

— Я можу напитися! — Сказала вона застережливо.

— О! — Бісмарк стрепенувся від раптової думки. — А може, ти кинеш пити зовсім?

Дівчина задумалася. Вона ніби примірювала до свого життя Олегову пропозицію.

— Напевно, можна, — нарешті промовила вона повільно. — Але тоді ти пошкодуєш.

— Чому? — здивувався Бісмарк. — Ти хочеш сказати, що і мені доведеться кинути пити?

— Ну це очевидно. Але ще доведеться купити собаку. У житті повинен виникнути елемент відповідальності.

— Собака? Щоб кинути пити?

— Ну так! — Її очі засвітилися бешкетними вогниками. — Якщо не хочеш собаку, є інший варіант. Але він вимагає дев’ять місяців очікування.

— Ні, — хитнув головою Олег. — Краще собаку! Ти ж, напевно, хочеш маленького песика?

— Чому маленького? — не погодилась Ріна. — Я завжди мріяла про великого. Про такого собаку, як я або трохи меншого. То що, купиш?

Тепер вже задумався Олег. Задумався глибоко. Він раптом зрозумів, що його власна пропозиція завела його в пастку, з якої треба було терміново і рішуче добуватися.

— Ні, — він знову похитав головою. — Все ж таки коньяк кращий, ніж собака. Його не треба щоранку виводити з дому на повідку.

Рінині очі згасли. Губки вирівнялися.

— Тоді налий! — скомандувала вона таким самим тоном, яким зазвичай зверталася до барменів.

Щойно Ріна вирушила на зустріч, попередньо уточнивши у Олега, коли він буде вдома, він теж зібрався і вийшов услід за нею.

Вона не дуже поспішала, і тому Бісмаркові вдалося знайти її очима досить швидко. Дотримуючись дистанції, він піднімався за нею слідом до ЯрВалу, а потім, трохи відставши через малу кількість пішоходів на хіднику, довів до входу в метро «Золоті Ворота», де теж почекав близько хвилини, перш ніж зайти всередину.

Вийшовши з потяга на Видубичах, вона перейшла залізничну колію і дорогу і стала підніматися до двох хмарочосів, що височіли на Печерському пагорбі.

Проминувши вулички приватного сектору, дівчина зайшла в хвіртку солідного двоповерхового будинку з білої цегли, його одну стіну, що виднілася за парканом, заплів виноград: сині, трохи підсохлі грона виглядали прикрасою на фоні широкого пожовклого листя. Виноград заплів і перила маленького балкончика на другому поверсі, над яким на кронштейні кріпилася відеокамера, спрямована на хвіртку.

«Цікаво, що це: кабінет лікаря чи штаб-квартира чорних бухгалтерів?» — задумався Олег, минаючи будинок і намагаючись майже притискатися до паркана протилежної ультрасучасної вілли. Він думав, що туди відеокамери будинку, заплетеного виноградом, не дістають. На ходу встиг роздивитись табличку з адресою, що висіла не на паркані, як у інших тутешніх садиб, а на самому будинку праворуч від дверей — Редутна, 19-А.

Тут, у цих вуличках

1 ... 59 60 61 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключі Марії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ключі Марії"