Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

було в часи найтяжчих злигоднів та вбогості абатства. Завдяки браттям у відрядженні ми тут не вмирали з голоду. Більше потреби в цьому немає, тому так чинять рідко. Звісно, кілька наших братів зараз навчаються в Новому Римі, однак…

— Ось воно! — раптом з ентузіазмом проказав тон. — Брате, ми дамо вам стипендію в колегіумі. Я вже говорив із абатом, і…

— Так? — спитав молодий священик.

— Хоч ми й не дійшли згоди в деяких питаннях, я можу зрозуміти його погляди. Я гадаю, що обмін учнями міг би покращити відносини. Звичайно ж, він передбачатиме платню, і я певен, що абат знайшов би цим грошам гідне застосування.

Брат Корнгур похилив голову, але нічого не сказав.

— Нумо ж! — розсміявся вчений. — Не схоже, щоби ви зраділи цьому запрошенню, брате.

— Мені це, безперечно, дуже лестить. Та не мені вирішувати.

— Що ж, усе розумію. Та я навіть не помислив би просити про таке вашого абата, якби ця ідея викликала у вас неприйняття.

Брат Корнгур вагався.

— Моє покликання — це Релігія, — нарешті промовив він. — Тобто життя в молитві. Тому нашу роботу ми також уявляємо своєрідною молитвою. Але це… — він махнув рукою на динамо, — мені більше скидається на якусь гру. Та якби дом Пауло вирішив мене послати…

— То неохоче прийняли би запрошення, — кисло промовив учений. — Я впевнений, що міг би домовитися щонайменше про сотню ганеґанів золотом щороку від колегіуму вашому абатству, якби ви погодилися приєднатися до нашого товариства. Я… — Він зробив паузу, аби подивитися на вирази навколишніх облич. — Пробачте, я щось не так сказав?

Спинившись на півдорозі на сходах, що вели у підвал, стояв абат, роздивляючись групу внизу. Кілька завмерлих облич повернулися до нього. За кілька секунд тон Таддео і сам помітив присутність настоятеля та люб’язно йому кивнув.

— А ми щойно вас тут згадували, панотче, — привітався він. — Якщо ви чули, то мені, мабуть, треба все пояснити…

Дом Пауло похитав головою:

— Не потрібно.

— Але я хотів би обговорити…

— Це може зачекати? Я трохи кваплюся.

— Звісно, — погодився вчений.

— Незабаром повернуся. — Він знову піднявся сходами. Отець Ґолт уже чекав на нього в дворі.

— Вони вже знають, домне? — похмуро спитав пріор.

— Я не питав, але впевнений, що ні, — відповів дом Пауло. — Теревенять там про різні дурниці. Обговорюють, як забрати брата К. зі собою у Тексаркану.

— Значить, точно не чули.

— Так. І де він зараз?

— У гостьовому будинку, домне. З ним лікар. У нього пропасниця.

— Скільки братів знає, що він тут?

— Четверо, мабуть. Ми якраз співали нону, коли він підійшов до воріт.

— Накажи тим чотирьом мовчати. Потім спустишся у підвал. Будь люб’язний, простеж, щоби вони не дізналися.

— Але, може, все-таки варто перед від’їздом повідомити їх, домне?

— Звичайно. Проте їх потрібно спочатку підготувати. Ти ж знаєш, що їх це не спинить, і вони все одно повернуться назад. Тому маємо хоча би мінімізувати їхнє спантеличення. Зачекаємо до останньої хвилини. Взяв із собою?

— Ні, всі папери в гостьовому будинку.

— Піду до нього. А ти попередь братів і йди до наших гостей.

— Так, домне.

Абат рушив до гостьового будинку. На вході його зустрів брат Фармаколог.

— Брате, він житиме?

— Не знаю, домне. Сліди мордувань, недоїдання, відсутність даху над головою, гарячка… воля Божа… — він знизав плечима.

— Можна з ним поговорити?

— Я впевнений, що це вже не має ніякого значення. Він марить.

Абат зайшов до кімнати і тихо зачинив за собою двері.

— Брате Кларе?

— Тільки не знову, — зітхнув на ліжку чоловік. — Заради Бога, тільки не знову… Я вже розповів усе, що знаю. Я його зрадив. Просто залиште мене… як є.

Дом Пауло із жалем подивився на секретаря Маркуса Аполло. Він перевів погляд на руки писаря. На місці нігтів зяяли гнійні рани.

Настоятель здригнувся і ступнув до невеличкого столика край ліжка. Поміж паперів та особистих речей він одразу знайшов грубо віддрукований документ, який біженець зі сходу приніс із собою:

МЕР ГАННЕҐАН, із ласки Божої Суверен Тексаркани, Імператор Ларедо, Оборонець Віри, Доктор Права, Вождь кочових кланів та Зверхник Вакеро Рівнин, УСІМ ЄПИСКОПАМ, СВЯЩЕНИКАМ і ПРЕЛАТАМ Церкви в наших законних володіннях переказує вітання і ЗАСТЕРЕЖЕННЯ, оскільки цей документ є ЗАКОН і т. д. і т. п.

(1) З огляду на те, що такий собі іноплемінний правитель, котрий зве себе Бенедиктом XXII, єпископом Нового Риму, наважившись нелегально утвердити свою владу над духовенством, посмів спочатку накласти інтердикт на Тексарканську церкву, а потому призупинити його дію, спричинивши тим самим значне непорозуміння й духовне забуття серед вірян, Ми, єдиний законний зверхник Церкви у своїх володіннях, діючи у згоді з радою єпископів та духовенства, цим оголошуємо нашим щирим підданцям, що названий вище правитель і єпископ Бенедикт XXII — єретик, святокупець, убивця, мужоложець та безбожник, не гідний визнання Святою Церквою у землях нашого королівства, імперії та протекторату. І той, хто служить йому, не служить Нам.

(2) Відтак нехай буде всім відомо, що обидві булли (інтердикт і його призупинення) з цього моменту вважаються АНУЛЬОВАНИМИ, СКАСОВАНИМИ, ТАКИМИ, ЩО ВТРАТИЛИ ЗАКОННУ СИЛУ І НЕ МАЮТЬ ЖОДНИХ НАСЛІДКІВ, позаяк від початку були нечинними…

Решту тексту дом Пауло проглянув по діагоналі. Вчитуватися далі сенсу не було. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ мера Ганнеґана передбачало патентування тексарканського духовенства і забороняло відправу Таїнств непатентованими особами під загрозою кари, а передумовою патентування та визнання вважалася присяга про вірнопідданість Меру. Підписано папір було не тільки знаком самого Мера, а й кількома «єпископами», чиї імена нічого не говорили абату.

Він жбурнув документ назад на стіл і сів край ліжка. Біженець важко дихав, прикипівши поглядом до стелі.

— Брате Кларе, — лагідно гукнув він. — Брате…

Тим часом у підвалі очі вченого палахкотіли надмірним вогнем дослідника, котрий вторгається в чужу йому царину іншого фахівця заради розв’язання загальних суперечностей науки.

— Так, насправді ж, воно вірно! — відповів він на запитання новіція. — Я таки знайшов тут одне джерело, що могло би зацікавити тона Мато. Безперечно, я не історик, але…

— Тона Мато? Чи не він намагається, е-е, внести корективи в «Буття»? — скривився отець Ґолт.

— Так, він… — учений раптом замовк і перелякано подивився на Ґолта.

— Усе гаразд, — захіхікав священик. — Багато хто з нас вважає, що книга «Буття» — це радше алегорія. То що ви з’ясували?

— Ми знайшли один фрагмент із часів до Потопу, де міститься натяк на досить-таки революційну концепцію. Наскільки я розумію, йдеться про те, що Людину було створено незадовго до падіння останньої цивілізації.

— Що-о-о? А звідки ж тоді взялася цивілізація?

— Не