Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

наших ночей, то можна сказати, що люди щоденно поринають у нього настільки бездумно, що це було б не можливо пояснити, якби ми не розуміли, що річ лише у незнанні можливих небезпек.

Шарль Бодлер

Хай милосердні боги, якщо такі є, бережуть мене у ті години, коли жодне зусилля волі, жоден препарат чи хитромудрий винахід не можуть втримати мене над проваллям сну. Смерть милосердна, бо з неї нема вороття, і більше не знає спокою той, хто, зберігши у виснаженій пам’яті побачене, повертається із найглибших покоїв ночі. Яким же я був дурнем, коли намагався осягнути не призначені для жодної людини таємниці; мій єдиний друг, який був дурнем або богом, став моїм поводирем і йшов попереду мене — наприкінці його поглинули жахи, які, можливо, чатують і на мене!

Якщо мене не зраджує пам’ять, я зустрів його на залізничному вокзалі, коли він був оточений юрбою витріщак. Він лежав непритомний, скутий судомами, які робили його вутле тіло в чорному костюмі дивно задерев’янілим. Через глибокі зморшки на виснаженому вилицюватому, але ідеальної форми вродливому обличчі, я подумав, що йому десь близько сорока, а ще через проблиски сивини у густому хвилястому волоссі і в коротко підстриженій бороді, які свого часу були кольору воронячого крила. Його чоло було біле, як пентелійський мармур, пропорції ж видавалися ледь не божественними.

Досвідченим оком скульптора я відразу ж ясно побачив, що цей чоловік — ніби антична статуя фавна, знайдена під руїнами храму, яка ожила у нашу гнітючу епоху, щоб відчути холод і безжальність спустошливих років. А коли він розплющив свої величезні, хворобливо запалені чорні очі, я відразу зрозумів, що відтепер він буде моїм єдиним другом — єдиним другом того, хто ніколи раніше не мав друзів, — бо я розумів, що саме такі очі у всій повноті мають бачити велич і жах світів за межами людської свідомості і реальності — світів, якими я лише марив, але не мав надії їх пізнати. Тож, розігнавши юрбу, я сказав йому, що він має піти зі мною додому, бути моїм учителем і провідником у незвідане і потаємне, на що він без зайвих слів погодився. Опісля я дізнався, що його голос звучав як музика — густі ноти віол і передзвін кришталевих сфер. Ночами ми нерідко говорили, як і вдень, коли я вирізав його погруддя чи різьбив мініатюри зі слонової кістки, щоб увіковічнити його риси.

Я не можу розповісти про наші з ним дослідження, бо вони дуже мало пов’язані з реальним світом у розумінні звичайних людей. Вони стосувалися більшого і значно жахливішого всесвіту присмеркового буття і свідомості, що лежить глибше за матерію, час і простір, буття, про існування якого ми можемо здогадуватися лише завдяки деяким формам снів — тих рідкісних снів поза межами сну, які не приходять до звичайних людей і лише раз чи двічі за життя навідують людей, наділених уявою. Саме з такого всесвіту народжується обшир наших буденних знань, подібно до бульбашки, що надимається з трубочки клоуна і яка завдячує йому своїм існуванням, що цілковито залежить від його злої волі, бо за бажання він може легко втягнути її назад у свою трубочку. Вчені мужі мало цікавляться снами і частіше їх ігнорують. Учені мужі тлумачать природу снів, і тоді боги сміються. Один такий чоловік з розкосими очима заявив, що час і простір відносні, і люди сміялися. Але навіть той чоловік з розкосими очима висловив не більше ніж припущення. Я прагнув, я намагався досягти чогось більшого, аніж просто припущення, мій друг теж намагався — і йому це частково вдалося. Тоді ми разом спробували у нашій студії, розташованій у вежі старої садиби у давньому Кенті, і за допомогою екзотичних препаратів досягли стану жахливих, заборонених марень.

З усіх страждань тих днів найгіршою була неможливість це описати. Я ніколи не зможу розповісти про те, що побачив і збагнув у години бісівських досліджень, — бо в жодній мові для цього немає достатньо символів і понять. Я кажу це, бо від початку і до кінця наші відкриття будуть стосуватися лише природи відчуттів; відчуттів, не пов’язаних із жодним подразником, який може сприйняти нервова система нормальної людини. Так, то були відчуття, але за ними лежали неймовірні пласти часу і простору — речі, яким, фактично, не притаманне чітке і визначене існування. У кращому разі, людська мова здатна передати загальний характер нашого досвіду, назвавши його зануренням або ширянням; у кожну мить одкровення певна частина нашого розуму цілковито відсторонювалась від усього реального і сучасного нам, безтілесно пролітаючи повз вражаючі, темні, сповнені жахіть безодні, часом прориваючись крізь чітко окреслені, цілком означені і буденні перепони, які можна описати як в’язкі, неоковирні хмари випарів.

У цих чорних безтілесних польотах ми іноді були нарізно, а іноді — разом. Коли ми вирушали разом, мій друг завжди був далеко попереду; попри цілковиту аморфність форм я усвідомлював його присутність — це було подібно до фотографічної пам’яті, яка іноді являла мені його обличчя, золоте від дивного світла і жахливе від своєрідної краси, його юнацькі щоки, його палахкотливі очі, його чоло Олімпійця, його пітьмаве волосся і бороду.

Ми ніяк не фіксували плину часу, бо час для нас став лише швидкоплинною маною. Втім, думаю, там були якісь цілком виняткові феномени, оскільки, зрештою, дива дійшли до того, що ми перестали старіти. Наші з ним ідеї були богохульними і завжди жахливо амбітними — ні бог, ні диявол ніколи не прагнули до таких відкриттів і звершень, які ми пошепки планували. Я здригаюся, кажучи про них, і не наважуюсь на розлогіше пояснення; хоча не можу не згадати, що мій друг якось написав на папері бажання, яке не наважився промовити вголос, я ж, прочитавши, спалив аркуш і ще довго злякано дивився крізь вікно на блискотливі нічні небеса. Я зауважу — лише зауважу, — що деякі з його проектів передбачали керування видимим Всесвітом і навіть більше: проекти, в яких Земля і зорі мали б рухатись за його наказом, а доля всіх живих істот була в його руках. Я стверджую — я присягаюся, — що не поділяв цих його прагнень. Усе написані чи сказані моїм другом протилежні свідчення — неправдиві, бо мені бракує сил іти на ризик супроти незнаних сфер існування, в яких хіба лише обрані здатні досягти успіху.

Якось уночі вітри з незнаного простору, невпинно кружляючи, занесли нас у безмежну порожнечу поза будь-якою думкою і буттям. Нас охопило відчуття невимовного, неймовірного божевілля; відчуття вічності, що водночас будило у нас сплески радощів, які зараз, проте, частково стерлися з моєї пам’яті, а інші — неможливо описати. Ми швидко продиралися крізь в’язкі перепони, аж поки, нарешті, я відчув, що ми проникли у виміри значно віддаленіші, аніж будь-які досі відомі.

Мій друг значно мене випередив, коли ми пірнули у цей прекрасний океан незайманого простору, я бачив моторошний вираз всеохопної радості на його осяйному надто юному обличчі зі сховків моєї пам’яті. Раптово це обличчя спохмурніло і швидко зникло, а сам я зненацька відчув попереду перепону, крізь яку не міг проникнути. Вона була така ж, як і попередні, але набагато густіша; це була в’язка і липка маса, якщо такими термінами можна описувати властивості у нематеріальних сферах.

Я відчув, що мене зупинила перепона, крізь яку мій друг і супутник успішно проник. Я почав боротися,