Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

але вийшов зі стану наркотичного сну і розплющив очі в студії на верхівці вежі, у протилежному кутку якої уві сні застиг мертвотно-блідий і все ще непритомний мій друг, неймовірно схудлий і божевільно прекрасний у світлі місяця, що лив золотаво-зелене світло на його мармурові риси.

Невдовзі він поворухнувся; чи ж можуть милостиві небеса уберегти мене від того, щоб ще раз побачити і почути те, що мені тоді довелося? Годі передати, як він кричав, яка прірва незвіданого пекла відкрилася на мить у його божевільних від жаху чорних очах. Скажу лише, що я втратив свідомість і не ворушився, аж доки він сам не прийшов до тями і не почав мене термосити у безтямному прагненні знайти когось, хто б відігнав від нього жахи і самотність.

То був кінець наших добровільних пошуків у катакомбах сну. Нажаханий, знищений і спустошений, мій друг, побувавши за межею, постійно застерігав мене, нагадуючи, що ми не повинні знову повертатись у ті виміри. Він не наважувався розповідати про те, що бачив; але, свідомий своїх слів, казав, що нам варто спати настільки мало, наскільки це взагалі можливо, навіть якщо для того, щоб залишатися при тямі, нам і потрібні будуть наркотики. Я скоро переконався у його правоті, і причиною цього був невимовний жах, який охоплював мене щоразу, коли свідомість залишала мене і я поринав у сон.

Здавалося, ніби я старів після кожного короткого, але неминучого сну, а ще більше мене лякала швидкість, з якою вік наздоганяв мого друга. Жахливо було бачити, як його обличчям розбігаються зморшки, а волосся сивіє просто на очах. Наш стиль життя тепер цілком змінився. Досі відлюдькуватий, відколи ми з ним познайомились, — його справжнє ім’я чи походження ніколи не злітало з його губ, — тепер мій друг почав панічно боятися самотності. Ночами він боявся залишатися наодинці, йому навіть не допомагало товариство кількох людей. Йому ставало легше лише серед велелюдного і галасливого натовпу, так що небагато зосталося компаній молоді, з якими ми не були знайомі.

У більшості випадків наша зовнішність і вік викликали у молоді шквал насмішок, на які я тихо обурювався, але мій друг вважав кепкування меншим злом, аніж самотність. Особливо він боявся залишатися наодинці надворі, коли на небі сяяли зорі, а якщо таке і траплялося, він часто і злякано поглядав на небо, ніби вишукуючи чудовисько, що там чатувало на нього. Він не завжди дивився в ту саму точку на небі — то були різні місця залежно від часу. Весняними вечорами — край небосхилу на північному сході, влітку він дивився просто над собою, восени — на північний захід, а взимку — на схід, і найчастіше це траплялося у досвітній час.

Здається, найменше його лякали вечори пізньої зими. Лише через два роки я зумів пов’язати цей страх із чимось конкретним, аж тоді я зрозумів, що він, очевидно, дивиться на якусь певну точку небосхилу, розташування якої у різний час співвідноситься з напрямком його погляду, — його погляд завжди був прикутий до сузір’я Північної Корони.

Ми винайняли студію у Лондоні, ніколи не розлучалися і ніколи не обговорювали тих часів, коли намагалися пізнати таємниці іншого світу. Ми постаріли і ослабли від наркотиків, розгульного життя і нервової перенапруги, поріділе волосся і борода мого друга стали сніжно-білими. Ми дивовижним чином здолали сон і рідко поринали у нього довше, ніж на годину чи дві у передсутінковий час, який тепер видавався нам загрозою.

Один січень випав туманним і дощовим, гроші майже закінчилися, і вкрай важко було дістати наркотики. Я розпродав усі свої статуї, погруддя зі слонової кістки, але не мав ні грошей, щоб купити нові матеріали, ні сил, щоб обробляти їх, навіть якби купив. Ми жахливо страждали, і однієї ночі мій друг поринув у глибокий сон, з якого я не міг його пробудити. Те видиво і досі стоїть перед моїми очима — порожня, непроникно темна студія в мансарді, стукіт крапель дощу по покрівлі; цокання нашого єдиного годинника, цокотіння наших наручних годинників на журнальному столику; скрипіння жалюзі, що похитувались десь у віддаленій частині будинку; приглушені звуки міста, спотворені туманом і відстанню, і, що найгірше, глибоке, рівне, моторошне дихання мого друга на дивані — ритмічне дихання, яке, здавалося, відміряє миті неперевершеного страху і агонії його духу, який блукав сферами забороненими, неуявними і жахливо далекими.

Безсонне чатування страшенно, просто нестерпно гнітило мене, і крізь мій практично спустошений розум проносилася несамовита кавалькада вражень і асоціацій. Я чув бій годинника — не нашого, бо наш не відбивав годин, — і моя напружена уява побачила в цьому нову вихідну точку для безглуздих домислів. Годинники — час — простір — вічність, а тоді моя уява зосередилась на помешканні, бо я усвідомив, що навіть зараз, через дах, туман, дощ і атмосферу, на північному сході здіймалась Північна Корона. Північна Корона, якої боявся мій друг і мерехтливе півколо зірок якої і зараз, певно, незримо сяє крізь незміримі безодні простору. Нараз мій хворобливо чутливий слух, здається, вловив нову, цілком окремішню ноту в м’якому попурі навіяних наркотиками звуків — низький і пекельно наполегливий свист із далечіні; деренчливий, вимогливий, насмішкуватий поклик із північного сходу.

Але то не далекий свист відірвав мене від мого чатування і наклав на мою душу таку печать страху, що мені її вже ніколи в житті не позбутися; то не він вирвав крик з мого горла і спричинив судоми, через які співмешканці і поліція виламали наші двері. Причиною стало не те, що я почув, а те, що побачив; у темній, замкненій, заштореній кімнаті, у чорному північно-східному кутку зринув стовп жахливого червоно-золотого світла — промені, які не несли у собі світла, щоб розсіяти темряву, а струменіли лише над відкинутою головою потривоженого сновиди, вливаючись у жахливу копію осяйного і дивовижно молодого обличчя з моєї пам’яті — обличчя, яке я знав у сновидіннях бездонного космосу і нестримуваного часу, коли мій друг проник крізь перепону тих потаємних, найглибших, заборонених закапелків жахіть.

Поки я дивився, ця голова підвелася, чорні, водянисті, запалі очі розплющилися з виразом жаху, а тонкі, ледь відтінені губи розтулилися, ніби для крику надто страшного, аби зазвучати. На його примарному, аморфному обличчі, яке, фосфоресцентне і помолоділе, безтілесно сяяло у пітьмі, відбилося більше абсолютного, всеосяжного, божевільного жаху, аніж мені могли явити всі небеса і вся земна твердь укупі.

Жодне слово не порушило того віддаленого звуку, що лунав усе ближче і ближче, але простеживши погляд цього божевільного обличчя вздовж променя світла до його джерела, з якого і линув отой звук, я на мить побачив те, що й бачило воно, і несамовито волаючи впав у тому епілептичному нападі, який і привів до нас співмешканців і поліцію. Хоч би як намагався, але я ніколи не зможу переповісти, що саме я там бачив; не зможе оповісти і те спокійне обличчя, хоча воно й напевне бачило більше, ніж я, проте воно вже не заговорить ніколи. Але я завжди остерігатимуся насмішкуватого і ненаситного Гіпноса, повелителя сну, остерігатимусь нічного неба, остерігатимусь божевільної сили знань і філософії.

Ніхто не знає, що саме сталося, бо та дивна і жахлива річ збаламутила не тільки мій власний розум, інших теж вразило забуття, яке не можна приписати нічому, окрім хіба безумству. Вони кажуть — не знаю, навіщо, — що у мене ніколи й не було друга; що все