Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

А потім Бог зробив ще краще.

Того ж тижня я дізналася, що чоловік моєї подруги мав їхати до Парижа на автограф-сесію. Я зателефонувала їй, щоб привітати — це чудово, що вони їдуть до Парижа! Моя подруга дбала про свого чоловіка, коли той хворів на рак, коли йому зробили операцію на серці, і вона заслужила цей «бонус» від життя! Та вона сказала, що не зможе з ним поїхати. Вони ще не отримали гонорару, а зайвих грошей не було.

Хіба ж я могла не поділитися своїм достатком із однією з моїх найближчих подруг? Я поклала слухавку і вийшла в Інтернет. Дізналася, скільки коштує поїздка до Парижа, виписала чек і поклала його в конверт, щоб надіслати поштою. Було дуже приємно знову поділитися своїм достатком зі світом!

Через два дні вона мені зателефонувала. Спочатку дуже дякувала, а потім сказала: «Я порвала твій чек».

Що?!

Він не був їй потрібен. Того дня, коли вона отримала мій чек, їм надійшов гонорар. Моя подруга їде до Парижа! У результаті я відвезла її до аеропорту, і ця поїздка була джерелом радості для нас обох!

Присягаюся: коли починаєш віддавати, «ланцюг дарунків» стає нескінченним.

Що більше віриш у достаток, то більше він вірить у тебе. Коли ділишся тим, що Бог поклав тобі до кишені, ти завжди багатший, аніж можеш собі уявити.

Урок 47

Будь для когось героєм

Колись я почула, як хтось запитав: «А якою є твоя героїчна місія на Землі?»

Ого!

Це сильне запитання.

Чи справді кожен із нас має «героїчну місію»? Героями зазвичай називають пожежників, медиків-рятувальників і поліцейських, які рятують чиєсь життя або віддають своє заради країни. А ще це слово часто використовують, коли йдеться про переможців у баскетболі, бейсболі, футболі.

Мені пощастило познайомитися зі справжнім героєм, хоч він зовсім не був на нього схожий. Незнайомці, які проїздили нашою вулицею, могли б подумати, що то звичайний утомлений дідусь. Саме такий вигляд він і мав, коли сидів скрутившись у своєму кріслі і грівся на сонячній веранді, мов задоволений кіт. За темними окулярами ховалися очі, ослаблені 96 роками життя і тими жахливими подіями, які він бачив на узбережжі Нормандії.

Та хоч як він почувався, Джо завжди був у гуморі, а ще був людяним і скромним.

Життя лікаря Джозефа Фоулі почалося з малого. Його батьки були бідними ірландськими іммігрантами. Батько працював збирачем сміття в Бостоні. Коли Джо було 14 років, у нього розірвався апендикс, і добрий лікар, що його лікував, залишив у душі хлопчика слід — той зацікавився медициною. У результаті Джо почав вивчати неврологію.

Він має цілу колекцію титулів: почесний професор неврології, колишній завідувач кафедри неврології в медичній школі Західного резервного університету Кейса, колишній президент Американської академії неврології та Американської неврологічної асоціації. Він завжди закликав лікарів прислухатися до пацієнтів і зосереджувати увагу на пацієнті, а не його хворобі.

Джо вчив лікарів дивитися пацієнтам в очі та називати їх на ім’я. Одного разу до відділення «швидкої допомоги» прийшла жінка, яка скаржилася на жахливий головний біль. Ніхто не зміг дізнатися, що його спричинило, а тому її направили до психіатричного відділення. Вона померла, перш ніж устигла туди потрапити. З’ясувалося, що в неї була пухлина мозку, яка розірвалась. Але цього ніхто не зрозумів.

Ті, хто її оглядав, жалкували, що поставили неправильний діагноз, але Джо сказав, що вони ще дещо зробили неправильно. Вони забули, що до пацієнта потрібно ставитися зі співчуттям. Він сказав, що ця жінка померла і біля неї не було нікого, хто міг би втішити її вповні — а на це заслуговує кожна людина.

Одного разу Джо разом з однокласниками поїхав навідати одного однокласника в лікарні. У чоловіка була депресія, і його лікували в спеціальній установі. Він не міг або ж не бажав спілкуватися. Півгодини відвідувачі обмінювалися нескінченними історіями про «старі часи», і Джо подбав про те, щоб одним із героїв цих історій був хворий, хоч цей чоловік жодним чином не реагував на їхні слова. Він навіть не розплющив очі, поки вони говорили.

Коли настав час іти, вони підвелись і по черзі потисли хворому руку. Раптом він розплющив очі і сказав: «Це були найкращі півгодини за останні кілька місяців!»

Джо жив, керуючись словами Вінстона Черчілля: «Ніколи, ніколи, ніколи не здавайся». Завжди намагайся поговорити з найбільш хворою і слабкою людиною в палаті. Адже ніхто не знає, наскільки обнадійливою може стати для неї ця розмова, розпитування чи молитва.

Після того як я згадала Джо в одній із моїх газетних колонок, я отримала електронного листа від жінки з Нешвілла:

Багато років тому лікар Фоулі був моїм неврологом. Я чудово його пам’ятаю. Улітку 1968 року в мене трапився напад епілепсії, і мені довелося тиждень провести в лікарні. Мені було 8 років, у моїх батьків було ще четверо дітей, про яких потрібно було дбати.

Більшу частину цього тижня я провела в лікарні сама, і мені було дуже лячно. Лікар Фоулі був справжнім скарбом — добрим і чуйним. Восьмирічній дитині потрібен був саме такий лікар. Його добре обличчя і спокійний голос назавжди закарбувались у моїй пам’яті. У липні 1968 року він став для мене, восьмирічної дівчинки, справжнім благословенням.

Я шість років працювала лікарем-логопедом, а потім повернулася до університету, щоб отримати докторський ступінь. Протягом років клінічної роботи я лікувала багатьох дітей. І тільки багато років потому усвідомила, що моя здатність співчувати й допомагати батькам і дітям зародилася ще в дитинстві, коли я спілкувалася з лікарем Фоулі та іншими добрими й дбайливими професіоналами, схожими на нього.

Я надіслала цього листа родині Джо. Вони прочитали його, і він засміявся.

— От бачите, — усміхнувся він, — не такий уже я й поганий!

Звісно, ні. Він навіть не надіслав тій родині рахунок за послуги.

Джо хотів був написати колишній пацієнтці листа, однак йому забракло сил. Ми вважали, що сили ніколи його не покинуть. Він п’ять разів поборов рак, вижив після серцевого нападу, йому замінили серцевий клапан, а ще він майже втратив зір.

Але він так і не зміг забути те, свідком чого став на нормандському узбережжі. Джо був одним із перших лікарів, які висадилися на пляжі в Нормандії, щоб підготувати місце десанту. У 28 років він був наймолодшим із лікарів, які дбали про поранених і тих, хто перебував на межі смерті, в