Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 35

Там, де убуде десять раз –

Сто раз прибавиться.

Я залишаю Вас на Вас.

Бажаю справитись.

Лідія Полтавська була жінкою строгих поглядів і м’якого серця. Як це в ній уживалося... хтозна. Про незвичний характер кричав навіть її зовнішній вигляд. Видовжене каре, пряме світле волосся, совині окуляри і привітна посмішка, яка важко вливалася в загальну картину. Нове місце роботи одразу припало їй до душі. Сучасний ліцей у якому практикували нові методики навчання був місцем, де вона змогла нарешті реалізувати свій потенціал. Діти також практично одразу прикипіли до вчительки, яка давала їм змогу без остраху осуду висловлювати свою думку.

У понеділок вона ледве не на крилах прямувала на роботу. На якусь мить їй все здалося якимось нереальним. Ну не буває, щоб все так чудово... Добрий і люблячий чоловік. Здорові, розумні діти. Пасинок, який нарешті її прийняв. І улюблена робота. Фантастика. Лідія аж сама собі заздрила.

Правда... Недовго.

На перший робочий день тижня, як завжди, була запланована педрада. Сьогодні з відрядження мав повернутися директор і принести якісь нововведення. Їй давно кортіло з ним познайомитися аби висловити своє захоплення навчальним закладом.

Злегка припізнившись, затримавшись на третьому уроці, Лідія тихенько зайшла у кабінет наповнений колегами. Стала позаду аби не заважати. Приємний чоловічий щось радісно звіщав і поправивши окуляри вона нарешті підняла голову. Раптом він повернувся обличчям до неї і... Посміхнувся. Їй посміхнувся продовжуючи говорити. Та його погляд був прикутий до неї так, ніби він все життя чекав цієї зустрічі. Ніби довгий час до цього готувався. І ні на мить не здивувався цій зустрічі.

Жінка відчула раптову слабкість. У вухах зашуміло, а всі звуки ззовні злилися в один незрозумілий гул.

Ні... Це не він. Це не може бути він! В нього ж і прізвище було інше. Дмитренко. Хоча... ім’я і по батькові сходяться. Анатолій Павлович. Ні. Цей чоловік просто дуже схожий на нього. Тим паче минуло вісімнадцять років з їх останньої зустрічі.

- Дусечко... Ну яка дитина? Я на четвертому курсі! Ти, взагалі, на другому! Де ми жити будемо? За що цю дитину утримувати?! – він потріпав темно-каштанове волосся, яке спадало на очі.

Дівчина обвела поглядом обшарпану кімнатку гуртожитку.

- Щось придумаємо... – невпевнено промовила стримуючи сльози. – Батьки допоможуть... Підемо на роботу.

- Яку роботу?! Ти в якому світі живеш? Значить так... Я все вирішив. У мого однокласника мама гінеколог. Вона це швидко виправить. – промовив не сміючи подивитися їй в очі.

Вирвавши листочок з блокноту записав там адресу лікарні та ім’я лікарки. А тоді поставив на стіл п’ять стогривневих купюр.

- Я завтра їду на змагання з футболу. Сподіваюся ти зробиш все правильно. – поцілував її в маківку і вийшов.

З тих зборів він уже не повернувся. Вона шукала його ще довго. Переживала, що щось сталося. Та як виявилося, хлопець просто перевівся в інший університет. І забув про неї, як про страшний сон.

- Лідіє Михайлівно, затримайтеся будь ласка.

Жінка навіть не помітила, як майже всі вчителі покинули кабінет. Слабкість атакувала її тіло і вона почала повільно сповзати по стіні, яка до цього слугувала їй опорою. Повітря катастрофічно бракло. У мить, коли вона практично втратила зв’язок з реальним світом, чоловічі руки підхопили її і посадили на крісло. Від нього гарно пахло... Не так як тоді.

Анатолій налив у келих води і змусив Лідію зробити ковток. Його пальці непомітно тремтіли.

- Дякую. – прошепотіла жінка знову беручи свою свідомість під контроль.

- Я, звісно, очікував теплого прийому. Але ж не до безпам’ятства. – хмикнув накриваючи її руку своєю.

Жінка підняла голову уважно його роздивляючись. Волосся стало значно коротшим... А на скронях осіла сивина. Колись кругле обличчя, загострило свої вилиці, нагадуючи про нещадність часу. І тільки медово-карі очі залишилися такими ж... Як ніч у безкрайньому степу. Як літо. Хоч навколо них і поселилися дрібні зморшки. А ще окуляри. У них обох з’явилися окуляри. Ніби натякаючи, що дивитися необхідно прискіпливіше. Глибше. Аби не накоїти більше сліпих помилок.

Він поставив на стіл перед нею букет із різнобарвних гладіолусів. Її улюблені. Так просто, ніби не було цих вісімнадцяти років. Ніби він не кидав її вагітною. Ніби їй не хотілося вмерти.

Повітря раптом стало гарячим і в ньому продзвенів пекучий ляпас, який обпік чоловічу щоку. Разом з ним з неї вийшла вся біль зради. Мабуть тому, чоловік заледве втримався у кріслі. Але заперечити їй не міг. Заслужив.

- Ти знав, що я тут... – констатувала дивлячись, як він потирає уражене обличчя.

Анатолій подивився на неї так, наче промовив «А ти думаєш, я не знаю кого беру на роботу?». А вголос додав:

- Коли Ігор сказав, що шукає тобі роботу, я захотів допомогти. А коли почув ще й про доньку... То зрозумів, що це доля дає мені ще один шанс.

- Вона тобі не донька... – погляд жінки раптом став шалений... наповнений диким первобутним страхом. – Ти... ти не посмієш... Ти їй ніхто. Чуєш?! Ніхто! – і підірвавшись вилетіла з кабінету.

Мало не за шкірку схопивши доньку і покидавши найнеобхідніші речі у валізу жінка вирішила повернутися додому. В Тернопіль. Там безпечно. Там він до неї не добереться...

- Я навіть увити собі не міг, що все так обернеться... – глухо промовив Ігор, коли повз промчала чергова вантажівка.

Вони з Лідою сиділи на холодній траві неглибокого рову біля автомагістралі. Аби наздогнати її йому довелося залучити усі можливі зв’язки. Навіть у поліції.

- Але втеча... Це не вихід.

- А ЩО вихід? Я не хочу травмувати Мішель раптовою появою «блудного татуся». Не хочу аби би він втручався у її життя. Аби впливав на її рішення... Він хитрий... Переманить доньку на свій бік, а тоді ще почне і мене тим шантажувати! – вона важко дихала, ніби пробігла кілометр лісом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍