Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 34

Сьогодні вперше ми з Костянтином ішли до ліцею разом. Хоча вночі сильно посварилися і я навіть вигнала його зі своєї кімнати. А все через його ідіотське бажання скрізь довести своє верховенство. І через те, що приволік із собою Вольську. Але про останнє, я звісно, не зізналася. Лише накричала, виставивши його за двері.

Батькам ми авжеж правди не розповіли. Я сказала, що послизнулася на камені і впала у воду. Знаючи мою незграбність мама одразу у це повірила. Тільки і проводжати Руслана не поїхала. З ним ми попрощалися на важкій ноті.

Воронівський мовчки ніс мій рюкзак, а я насолоджувалася тим, як його рука міцно тримає мою.

У класі панувала важка аура. Чимось невдоволена Вольська прискіпувалася до кожного, хамила вчителям і закочувала істерики. То їй погано, то жарко, то дратує все... Мене, правда, вона не чіпала. Лише кидала гострі, мов кинджали погляди.

- Схоже у них з Воронівським чергова криза. – шепнула мені на вухо Софія.

- З чого ти взяла? – я непомітно озирнулася.

- Вона завжди така, коли він з кимось спутаєся.

Ця фраза неприємно кольнула десь в районі сонячного сплетіння. Мені дуже хотілося про все розповісти Софії та я ще не до кінця розібралася, що відбувається.

- І вона це терпить? – я спостерігала, як дівчина щось агресивно шепче на вухо Костянтину, а той лише кривиться.

- У них шось на кшталт вільних відносин.

Я кивнула намагаючись приглушити відчуття вини. Було неприємно думати, що зруйнувала чиїсь відносини. Та заспокоювала себе тим, що там і руйнувати не було чого.

- Вольська нині як з ланцюга зірвалася. – Роман потер щоку, по якій щойно прилетів ляпас. – Ти сьогодні о якій закінчуєш? Можемо разом поїхати на репетицію. – він присів біля нас.

- Я...

Я не змогла сказати, що у мене репетитор, бо у клас влетіла мама.

- Мішель!

Її очі були переляканими, а руки тремтіли.

- Збирай свої речі.

- Що сталося?

- Я сказала, швидко збирайся і ходи!

Вона рявкнула так, що всі розступилися. Я навіть не встигла запхнути всі речі у рюкзак, як мама схопила мене за руку і швидко потягнула до виходу. За нами побіг Воронівський.

- Мам, ти мене лякаєш. – я аж задихалася так швидко іти. – Скажи мені, що сталося.

- Щось з батьком? – Костянтин уже не раз пробував перегородити нам шлях.

Але мама зупинилася аж у квартирі. Подивившись на нас обох уже спокійно промовила:

- Ми повертаємося додому. В Тернопіль.

Це наче відро холодної води на голову. Воронівський пробував щось вияснити, чи бува вони з Ігорем не посварилися, але все дарма. Мати тільки відмахувалася, хаотично скидаючи мій одяг у валізу.

Все відбувалося так швидко, що я навіть не зрозуміла, як ми опинилися в автомобілі. Це було схоже на якийсь сон. Я хотіла виставити претензії, заарканитися і без пояснень нічого не робити. Та вперше бачила матір в такому глибокому шоці. Тому, власне, і не перечила. Хтозна, що у них з Ігорем там сталося. Може він її вдарив...

- Ні, будь ласка... – Воронівський схопив маму за руку. – Не забирайте Мішель. Не їдьте.

В його очах було стільки безнадійної печалі, що можна було наповнити ціле озеро. Відпечаток болі на обличчі кричав «За що? Чому мене знову кидає мама?!» Хоч він і не визнав її... Мама обережно пригорнула його до себе прошепотівши слова вибачення. А тоді практично силою заштовхала мене в авто.

Картина, як він нещасний і розчавлений біжить за автомобілем, відпечаталася у моїй пам’яті на все життя.

Я наче заціпеніла. Не відчувала нічого. Хотілося плакати, кричати, діймати маму запитаннями... Натомість я просто сиділа, намагаючись відігріти замерзлі пальці.

Мені навіть здалося, що Костя сприйняв мій зовнішній спокій за зраду. Від цього десь біля серця кольнуло.

Мама стискала кермо так міцно, що кісточки її рук синіли, а авто мчало понад сто кілометрів. Вперше вона порушувала правила. В мить, коли її очі заволокли сльози я серйозно занервувала. І не тільки через те, що вона практично не бачила дороги. А й через те, що при мені вона плакала лише один раз у житті. Коли померла сестра Меланія, яка буквально була моєю хрещеною.

Я ще ніколи так не раділа поліції, як зараз. Ми якраз були на виїзді з міста. Перевіривши все, що можна нас все одно не відпускали. Через сорок хвилин пустих бесід мама розістерилася так, що мало не побила депеесника. За що її змусили дмухати у «трубочку» і навіть хотіли взяти аналіз на наркотики.

Не витримавши я взяла гаманець, щиро сподіваючись, що до нього не дійде, і вийшла з авто.

- Старший лейтенант Грабовець... – з вимученою посмішкою звернулася до молодого полісмена. – Ми терміново їдемо до бабусі з дідусем, там щось сталося... – ненавиджу брехати. – Бачите в якому мама стані. Якщо Ви не виписуєте нам ніяких штрафів, то відпустіть, будь ласка.

Він оглянув мене цікавим поглядом з ніг до голови. Мене аж неприємно струсило.

- У нас наказ вас затримати. – на його обличчі розцвіла зухвала посмішка.

- Хто наказав? – мама перелякано стрибнула до нас.

Він глибоко вдихнув і озирнувся, ніби зважуючи чи варто щось говорити. І це вже було цікаво. Та поки поліцейський думав, біля нас пригальмував знайомий позашляховик.

- Ігор... – видихнула матір.

А я так і не зрозуміла, що пронеслося на її обличчі: полегшення чи розчарування.

- Ні... – замотала вона головою - Не тримай мене... Я не можу... Розумієш?! Не можу...

- Лідочко... – вітчим повільно підходив ближче. – Ну поговори зі мною...

- Ні... Відпусти мене...

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍