Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

30.1

Я весь день провела в кімнаті, загорнувшись у ковдру, намагаючись не думати, не згадувати. Але ті жахливі картини знову й знову спалахували перед очима, ніби я застрягла в кошмарі, з якого немає виходу.

Тільки коли в повітрі потягнуло чимось смачним і теплим, я усвідомила, що вже добряче зголодніла.

Тихо вийшла з кімнати й попрямувала на кухню. Андрій стояв біля плити, помішуючи щось у каструлі. Він почув мене, повернув голову й ледь усміхнувся.

— Нарешті. Я вже думав, що доведеться тебе силою годувати.

Я сіла за стіл, обійнявши себе руками.

— Що ти приготував?

— Курячий суп, — відповів він, ставлячи переді мною тарілку. — Тобі зараз треба щось легке.

Я мовчки взяла ложку. Їжа була гарячою, на диво смачною й… заспокійливою. Я навіть не помітила, як сльози знову потекли по щоках.

Я не змогла стримати сліз. Вони котилися самі по собі, беззвучні, важкі, як каміння на серці.

Андрій не сказав нічого зайвого — просто підійшов і обійняв мене. Його руки були теплими й сильними, і в цей момент я відчула, що більше не одна.

— Все налагодиться, — тихо сказав він.

Я вдихнула, намагаючись заспокоїтись, і кивнула. Андрій сів навпроти, спостерігаючи, як я їм.

— Ти залишишся тут, поки не вирішиш, що робити далі, — сказав він впевнено.

Я знизала плечима. Я навіть не знала, що буде далі.

— Дякую, Андрію, — тихо сказала я, опускаючи погляд у чашку з чаєм.

— Не варто, — зітхнув він. — Але ти повинна знати… Я говорив з Олегом.

Я напружилася, відчувши, як у грудях знову підкочується біль.

— І що? — ледве прошепотіла я.

Андрій потер долонями обличчя, ніби роздумуючи, як краще сказати.

— Він у розпачі. Каже, що це була пастка, що він не зраджував тобі.

Я стиснула пальці навколо чашки.

— Я… я не знаю, чи можу в це повірити, — прошепотіла я, більше собі, ніж йому.

Андрій простягнув руку й легенько торкнувся моєї долоні.

— Настю, що б ти не вирішила, я на твоєму боці. Завжди.

Я підвела на нього очі, повні сліз, і знову опустила погляд.

— Я заплуталася… Я просто не знаю, як тепер усе розплутати.

Андрій ледь помітно всміхнувся.

— Не треба квапитися. Відпочинь, перевари все. А там розберешся.

Я кивнула, вдячна, що хоч хтось у цьому хаосі не намагається мене переконати в тому, що правильно, а що ні.

Я підняла на нього погляд. Андрій уважно дивився на мене, ніби намагався щось зрозуміти.

— Ти ж щось хотіла сказати Олегу, коли поверталася, правда?

Я стиснула пальці на чашці, відчуваючи, як гарячий чай обпікає шкіру.

— Це вже неважливо…

Андрій насупився.

— Настю, я знаю тебе. І знаю, що це щось важливе.

Я вдихнула. Глибоко, щоб зібратися з думками. Потім ще раз.

— Я… вагітна, — прошепотіла я, і ці слова зависли в повітрі між нами.

Андрій завмер, ніби не одразу зрозумів почуте.

— Вагітна? — перепитав він, нахиляючись ближче.

Я кивнула, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.

— Ось що ти хотіла сказати Олегу… — Андрій провів рукою по обличчю, все ще переварюючи новину. — Він знає?

— Ні, — прошепотіла я. — Я хотіла йому сказати, але після всього…

Андрій важко зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Це змінює все, Настю. Ти ж розумієш?

— Настю, ти мусиш із ним поговорити, — наполягав Андрій, вдивляючись у моє обличчя.

Я похитала головою.

— Після того, що сталося? Після того, що я побачила? — у голосі відчувалася гіркота. — Я не можу, Андрію. Я не зможу йому пробачити…

— Але він повинен знати, — м'якше сказав Андрій. — Це не тільки твоя новина, це і його життя теж.

Я відвернулася, стискаючи пальці в кулак.

— Він сам усе зруйнував. Я не хочу більше нічого чути.

Я різко встала з-за столу і майже побігла до кімнати, відчуваючи, як сльози знову навертаються на очі. Хотілося сховатися, відгородитися від усього, що зараз відбувалося.

— Настю! — позаду почувся голос Андрія, але я не зупинилася.

Він наздогнав мене, ще у коридорі м’яко, але наполегливо взяв за руку.

— Не втікай від цього, — його голос звучав спокійно, проте в ньому відчувалася турбота. — Я розумію, як тобі боляче, але мовчання не вирішить проблем.

Я заплющила очі, намагаючись упоратися з емоціями.

— Просто… я більше не знаю, що робити, — прошепотіла я.

Я завмерла, коли відчула, як Андрій обіймає мене. Його руки були міцними, теплими, такими, що змушували відчути себе у безпеці. Він нахилився ближче, і я відчула, як його подих торкнувся мого волосся.

— Я кохаю тебе, Настю, — прошепотів він. — І завжди буду поруч.

Моє серце пропустило удар. Я заплющила очі, намагаючись зрозуміти, чи правильно я почула.

— Що? — видихнула я, відсторонюючись, щоб подивитися йому у вічі.

Андрій не відвернувся, не сховав погляд, як це роблять, коли кажуть щось необдумане. Навпаки — дивився прямо на мене, серйозно, навіть трохи винувато.

— Я довго мовчав, — тихо продовжив він. — Але більше не можу. Я не хочу бачити, як ти страждаєш. Я хочу, щоб ти була щаслива. І я завжди буду з тобою.

У мене перехопило подих. Я не знала, що відповісти.

Я повільно видихнула, намагаючись зібрати думки докупи. Андрій стояв поруч, такий близький, такий рідний… Його слова ще лунали в моїй голові, змушуючи серце калатати швидше.

— Дякую тобі, — прошепотіла я, опустивши погляд. — Ти навіть не уявляєш, як багато для мене значить твоя підтримка.

Андрій провів долонею по моїй руці, ніжно, ніби боявся злякати.

— Я завжди буду поруч, Настю, — повторив він.

Я кивнула, намагаючись не дати сльозам знову взяти гору. Це було занадто. Усе, що сталося за останні дні, змінило мене, змусило сумніватися, боятися, шукати опору. І Андрій був тією людиною, яка давала мені цю опору.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍