Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

путінську на початку 2000-х років. Російська медіаіндустрія тих часів була здебільшого вільною, хоча теж слугувала полем битви між суперницькими політичними кланами та олігархами. Невдовзі після приходу до влади Путін почав переслідувати медійних магнатів, які критикували його режим. Звинуватив декотрих у захисті терористів Чечні та конфіскував їхні телеканали. Правозахисні групи й активісти за свободу слова засудили Путіна за ці дії — і засудили Зеленського за його крок проти Медведчука. Євросоюз застеріг Зеленського, що боротьба з російською пропагандою не має «відбуватися коштом свободи засобів масової інформації»[208]. Однак адміністрація Байдена, який заступив на президентську посаду лише два тижні тому, вітала дії Зеленського. «Ми підтримуємо зусилля України захистити власні суверенітет та територіальну цілісність через запровадження санкцій»[209], — йшлося у заяві посольства США в Києві. Представники Державного департаменту США казали мені, що були вражені тим, як рішуче Зеленський вживає заходів проти «загрозливого впливу» Росії в Україні.

— Він виявився людиною дії, — зауважив один із високопосадовців. — Узяв і зробив[210].

Реакція Америки, видавалося, розлютила Путіна не менш, ніж закриття телеканалів друга. Вона чітко вписувалася в улюблений наратив Кремля про дворушництво й лицемірство Заходу.

— В Україні, — заявив Путін, — просто взяли й прищикнули три провідних канали. Одним розчерком пера. І всі мовчать! А деякі навіть схвально поплескують по плечу[211].

Незабаром Зеленський зробив ще один крок у тому ж напрямку. Дев’ятнадцятого лютого 2021 року влада оголосила про блокування активів родини Медведчука[212]. Серед найважливіших, наголосив уряд, — трубопровід, що доставляє російську нафту через Україну до Європи[213]. Це було основне джерело капіталів Медведчука. Нафтопровід не лише збагачував його та родину — зокрема, похресницю Путіна Дар’ю, — а й допомагав фінансувати політичну партію, яка представляла інтереси Росії в Україні. Вилучення цих активів Путін публічно не коментував.

Утім, передвістя російської відповіді з’явилося два дні по тому, о сьомій ранку 21 лютого. У малопомітній заяві на своєму сайті Міністерство оборони Росії оголосило, що для проведення «масштабних навчань»[214] відправляє до кордону з Україною три тисячі повітряних десантників. Прибуття десантників відзначить початок нарощування військової сили вздовж кордонів України. За два місяці вона зросте до понад ста тисяч російських бійців і тисяч одиниць військової техніки. Метою навчань, згідно із заявою Міністерства оборони, буде натренувати елітних російських спецпризначенців «захоплювати ворожі споруди та утримувати їх до прибуття основних сил». Майже рівно рік по тому російські десантники відпрацьовуватимуть набуті навички під час нападу на Київ.

РОЗДІЛ 14. ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО РАҐНАРОКУ

Наприкінці березня 2021 року Росія розмістила уздовж своїх кордонів з Україною більше військ, ніж будь-коли від моменту анексії Криму. Тієї весни бойові дії на рубежах окупованої Росією території Донбасу посилилися, і один бій президент Зеленський із командою пізніше згадуватиме як віху на шляху до тотальної війни. Почалося з гуркоту й свисту російських мін, що падали поблизу селища Шуми. Зброя, запущена з відстані кількох кілометрів, мала диявольську конструкцію. Ударившись об землю, ці міни, замість вибухнути, розкривалися й вивільняли павутиння з майже невидимих дротів. Варто було комусь — солдату, тварині, дитині, — проходячи повз, зачепити одну з ниток, і міна розривалася, розкидаючи навсібіч град осколків[215].

Двадцять шостого березня 2021 року група саперів із розташованого неподалік Центру розмінування (військова частина 2641), чий девіз «Помилка — не варіант»[216], отримала завдання очистити від цих мін територію навколо Шумів. Серед найдосвідченіших офіцерів групи був Сергій Барнич, старший сержант із довгим носом і характерною ямочкою на підборідді. Голову та більшу частину тіла Барнича закривало надійне захисне спорядження. Він знав: якщо випадково зачепить дріт, броня витримає дрібні осколки та, ймовірно, збереже йому життя. Того тижня холод ранньої весни відступив, і сонце розтопило майже весь сніг на полях, що їх Барнич мав розмінувати. Він якраз перевіряв землю на наявність дротів, аж тут у повітрі просвистіла куля. Влучила Барничу ззаду у верхню частину стегна, розірвавши стегнову артерію. Він із криком упав, намагаючись затиснути рану. Під ним вже утворилася калюжа крові.

Цим пострілом російські снайпери влаштували пастку й тепер чекали, коли на поле прибіжать інші солдати. Першим до Барнича дістався його командир, підполковник Сергій Коваль, спробував зупинити кровотечу й відтягнути пораненого до окопів. Вони не розуміли, звідки стріляють. Лише чули свист і удари куль, що вгризаються в землю. За кілька хвилин обидва були мертвими. Двох солдатів, що кинулися на допомогу, вбито так само, одного пострілом у шию, другого — у серце. Снайперів так ніхто й не побачив.

Українські війська, залеглі в окопах поруч, по рації запросили у вищого командування дозвіл відкрити вогонь у відповідь. За правилами перемир’я, на які Зеленський пристав минулого літа, командири спершу мали надіслати повідомлення російській стороні з проханням відкликати атаку. Ця телефонна гра забирала час і доводила солдатів до сказу. Минали хвилини. Снайпери продовжували стріляти, українці продовжували стікати кров’ю серед поля. Побратими могли лише спостерігати та чекати сигналу на вогонь у відповідь. Коли він нарешті надійшов, українська сторона обстріляла з міномета приблизну позицію снайперів. Лише тоді вогонь зупинився, і українці зуміли винести з поля тіла загиблих[217].

* * *

Близько восьмої вечора того ж дня зі свого офісу в Києві виступив із заявою президент Зеленський. Слово, яке він обрав — ескалація, — звучало доволі стримано для опису вбивства цих чотирьох чоловіків, і президент чітко дав зрозуміти, що не бажає мститися.

— Для війни потрібна мужність, — сказав він. — Для миру потрібна мудрість. В України є і те, й інше[218].

Лідери Німеччини та Франції, додав Зеленський, мають організувати терміновий раунд перемовин із Путіним для обговорення стрілянини під Шумами.

— Те, що так важко й по крихтах відбудовувалося майже рік, — зазначив президент, маючи на увазі крихке перемир’я з Росією, — може бути зруйноване за секунду.

За кілька днів після снайперської атаки в Шумах Верховна Рада скликала екстрене засідання для розгляду того, що сталося. Тодішній головнокомандувач Збройних сил України генерал Руслан Хомчак з’явився у повному параді та приніс комплект мап, що ілюстрували жахливу ситуацію на фронті[219]. Росіяни під Шумами, за словами Хомчака, продемонстрували «особливий цинізм», використавши для снайперської засідки водонасосну станцію. Пошкодження цієї станції залишило б без постачання води кілька навколишніх міст, саме тому українці так довго не відкривали вогонь у відповідь. Посеред промови Хомчак запропонував ушанувати пам’ять Барнича та решти жертв хвилиною мовчання. Далі перейшов до пояснення інших