Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

медіа, усе залежало від їхньої прихильності. А медіа не завжди були на нашому боці.

Голова пресслужби Зеленського Ірина Побєдоносцева в нашій бесіді сформулювала проблему різкіше:

— То була інформаційна війна.

І Зеленський програвав.

Восени 2020 року його рейтинги продовжували падати, і проти президента розгорнули масові протести. У найбільших брали участь націоналістичні групи та ветерани руху «Азов» — воєнізованого формування, пов’язаного з праворадикальними силами. Лідери парламентської опозиції, зокрема Петро Порошенко, були тільки раді допомогти в організації протестів і взяти в них участь. Один із найнезабутніших мітингів стався, щойно Зеленський і Єрмак захворіли на коронавірус. Інфекція була серйозною. Обох довелося госпіталізувати. У день народження Єрмака, 21 листопада, під лікарнею зібрався натовп протестувальників. Зі своїх палат у відділенні COVID президент і керівник його адміністрації добре чули демонстрантів: ті гучно вмикали музику, скандували. Дехто вимагав повалити й заарештувати Зеленського за прагнення миру з Росією. Лікарню охороняв спецпідрозділ поліції. Найсильніше Єрмака вразив цинізм організаторів. Він ще довго пам’ятатиме повідомлення, яке надіслав один із них безпосередньо під час протесту: «З днем народження. Швидкого одужання». Хай би якими лицемірними були за столом переговорів росіяни, Єрмак зі свого вікна в лікарні бачив, що внутрішні вороги Зеленського здебільшого не кращі.

— Для них, — сказав мені Єрмак, — немає нічого святого.

* * *

Наприкінці 2020 року рейтинги Зеленського впали до рекордно низького рівня. Оприлюднені наприкінці грудня результати опитувань свідчили, що його партія втратила популярність в країні[203]. Невелику перевагу мала партія Медведчука[204]. Деякі опитування припускали, що в протистоянні сам на сам вона могла б перемогти партію Зеленського. Виникла реальна загроза того, що проросійським силам вдасться прийти до влади в Україні демократичним шляхом.

— І що в цьому поганого? — запитував мене Медведчук. — Ми виступаємо за поновлення відносин із Росією. Цього хочуть наші виборці. Ця передвиборча платформа привела нашу партію до парламенту.

Для Путіна зміна політичних вітрів у Києві знаменувала дорогоцінну можливість. Росія витратила на підтримку політичного проєкту Медведчука кілька років і значні ресурси, і ось нарешті завиднілася винагорода. Якщо союзники Путіна матимуть достатню кількість місць у Верховній Раді, вони зможуть блокувати будь-які спроби Зеленського інтегруватися з НАТО й рештою західних інституцій. Зможуть також проштовхнути процес «децентралізації», що послабить уряд і дозволить Росії посилити свій контроль над сходом і півднем України без використання військової сили. Путін, який завжди був шпигуном і ніколи — солдатом, зазвичай волів досягати своїх цілей за допомогою хитрощів, перш ніж вдаватися до насилля. Якщо Медведчук й надалі набиратиме популярності в народі, то не лише забезпечить Путіну бажаний вплив в Україні. Він також зміцнить репутацію Путіна, яку той давно плекав: репутацію здібного маніпулятора, що перехитрить і переживе своїх суперників на Заході.

Тієї зими на Банковій Зеленський зі своїми близькими радниками провів низку кризових нарад, де обговорювали загрозу з боку Медведчука. Зупинилися на відповіді, продиктованій не лише виваженою оцінкою супутніх ризиків, а й — не меншою мірою — емоціями президента, його ураженою гордістю. Другого лютого 2021 року Зеленський закрив три телевізійних канали, що контролював Медведчук і його партія. Правового прецеденту для такого кроку в Україні не було. Замість звернутися до суду, президент попросив про допомогу одного зі своїх найстарших соратників, Олексія Данілова. Той, як секретар Ради національної безпеки і оборони, підписав низку санкцій проти власників каналів — нова форма політичної атаки. Зазвичай санкції призначені для покарання іноземців, адже ті перебувають поза юрисдикцією країни. Тут санкції застосували проти українського депутата, лідера опозиції та його приватного медійного концерну. Дехто з найближчих союзників Зеленського спробував відрадити його від такого шляху.

— Це незаконний механізм, він суперечить Конституції, — пояснював мені спікер парламенту Дмитро Разумков[205], який свого часу керував передвиборчою кампанією Зеленського. — Закон не можна підміняти політичною доцільністю[206].

Коли я запитав про це Зеленського, він почав захищатися, в очах спалахували то гнів, то розгубленість. Визнавав, як дивно це звучить: колишній комедіант і політичний сатирик, зірка екрану та сцени, чиї власні програми роками зазнавали цензури, своїм наказом закриває телевізійні канали.

— Ми люди дуже ліберальні за своїми поглядами, за філософією, — із ледь відчутною впевненістю сказав мені Зеленський[207].

Проте дії Росії — інформаційна війна проти України, використання маріонеток і пропаганди — змусили Зеленського відсунути ліберальні цінності в бік. Небезпеку від Медведчука та його телеканалів Зеленський сприймав як екзистенційну.

— Вважаю їх дияволами, — звірився він мені. — Своїми наративами вони прагнуть позбавити Україну державності.

Цей аргумент відгонив патерналізмом. Хіба можна не довіряти людям дивитися телевізор і мати власну думку?

Протягом майже тридцяти років, відколи Україна стала вільною і незалежною державою, у її медійному просторі панував безлад, рясніло прихованою політичною рекламою та відвертою дезінформацією — у такий спосіб різноманітні олігархи та політики змагалися за контроль над популярним наративом. Водночас це була вільна й конкурентна арена для публічних дебатів, яка значною мірою зберігала свою незалежність від урядової цензури. Тепер Зеленський вирішив закрити медійний концерн головного політичного опонента, чиї канали вважав загрозою не лише своїй популярності, але й, за його словами, існуванню України.

— Хто такі проросійські політики? Їх обирають на виборах. Люди за них проголосували. Маємо на це зважати. Люди за них голосують, мають право. Однак ось у чому проблема, — тлумачив мені Зеленський. — Щойно цих політиків обрано, вони не роблять того, що обіцяли. Обіцяють одне, роблять інше. Заманюють і дурять. По-простому кажучи, не можна йти на українське телебачення і розповідати, що в Україні все погано, а в Росії все добре.

У демократичному суспільстві, визнав Зеленський, такі заяви — Україна погана, Росія хороша — не могли б виправдати повну заборону медіа, що їх транслюють. Однак джерела фінансування цих каналів, за його словами, зобов’язали державу втрутитися.

— Коли стало очевидно, що фінансування каналів іде від комерційних операцій з окупаційними російськими силами, ми сказали — годі. Беруть російські гроші й вливають у ці канали.

Медведчука звинуватили у веденні бізнесу із збройними формуваннями на сході України, яких Росія підтримує, а київський уряд вважає терористами.

— Це переходить всі межі, — сказав Зеленський. — Це фінансування тероризму. Аль Капоне вбив багатьох, але потрапив за ґрати через податки. Думаю, ці канали також вбили багатьох. Не безпосередньо, — додав він, — а з допомогою інформації.

Така риторика була нехарактерною для Зеленського. Заспокійливі інтонації об’єднувача України, що 2019 року став президентом, де й поділися. Він вирішив оголосити медіа-імперії Медведчука війну, хоча, схоже, почувався ніяково через враження, яке через це справляв. Тактика Зеленського нагадувала