Читати книгу - "Адвокат диявола"

13

-Я йду, містере Тейлор, — сказала Даяна, яка раптом опинилась у дверях бібліотеки.

Він не чув, як вона йшла коридором, тому що був заворожений побаченим на моніторі. Хоча вона говорила тихо, він розвернувся різко — аж відчув, ніби вистрибнув із власної шкіри. Красуня секретарка безневинно йому всміхалася, наче не знаючи, що він робить і на що дивиться. Може, вона й не знала. Може, насправді цього не знає ніхто з них, подумав він.

— О так, Даяно. Секунда-дві — і я сам піду.

— Вам не треба квапитися, містере Тейлор. Двері мають замкнутися, коли ви підете.

— Дякую. До речі, де весь день був містер Мільтон?

— У нього були призначені зустрічі по всьому місту, але він чудово знав про все, у тому числі про дружину містера Сколфілда. Завтра він однозначно буде тут. То до зустрічі вранці, — додала вона.

— Так. На добраніч.

Він зачекав, коли вона відвернеться, а тоді знову поглянув на монітор. Цьому ніхто не повірить, не побачивши на власні очі, вирішив він, а тому спробував роздрукувати файл «Майбутні», але коли він натиснув усі функціональні клавіші, на моніторі з’явився напис: «Файл не відформатовано для принтера». Він узявся за форматування, аж раптом екран спорожнів. Кевін знову викликав список файлів і спробував знайти «Майбутні», але цього разу на екрані з’явилася вимога ввести пароль.

«Як таке можливо?» — здивувався він. Чому він зміг відкрити його без пароля один раз, а наступного разу — вже ні? Комп’ютер, здавалося, мучив його, наче сам був частиною цього… зла.

Він прибрав пальці з клавіш, боячись, що комп’ютер щось йому заподіє, але монітор залишався яскравим і безневинним на вигляд. Кевін захитав головою. Безумство, подумалося йому. Його параноя стрімко посилювалася. Він швидко вимкнув комп’ютер, покинув бібліотеку та пішов до себе в кабінет зателефонувати додому.

За чотири гудки ввімкнувся автовідповідач Міріам, і вона милим, але незнайомим голосом попросила його назвати своє ім’я та номер і залишити повідомлення. Далі вона, коротко засміявшись, сказала: «Дякую», — і пролунав гудок. Кевін так і тримав слухавку в руці, слухаючи тихе дзижчання стрічки, що крутилася в її телефоні. Чому він не чув цього в її голосі раніше — цього писклявого, відстороненого тону, тону людини, яка повністю відволіклася, людини, що практично не звертає уваги на співрозмовника? Невже він перебував під дією якихось чарів, які розвіялися, щойно він відчув себе винним у тому, що робив до цього?

У нього на лобі та на карку виступив холодний піт. Він повільно опустив слухавку, не залишивши повідомлення. Де вона? Знову нагорі, у пентхаузі? А може, з ним? Яку владу він має над жінками і чому інші молодші партнери цього не бачать? А якщо бачать, то чому їм байдуже? Вони ж такі майстерні й такі кмітливі — звісно, вони усвідомлюють усе так само, як і він тепер. Він не може їм довіряти. Він не може довіряти нікому з них, а особливо — Полові, бо саме Пол привів його сюди і саме Пол допустив, щоб його дружину ув’язнили в Белльв’ю.

Та що йому робити зі здобутими знаннями? Він ненадовго замислився, поглянув на годинник, а тоді проглянув свій телефонний довідник у пошуках номера окружної прокуратури. Щойно йому відповів адміністратор, Кевін попросив з’єднати його з Бобом Мак-Кензі. Його з’єднали з секретаркою.

— Він якраз виходить, — сказала вона йому. — Я можу попросити його зателефонувати вам завтра вранці.

— Ні, — різко відповів він, мало не крикнувши в слухавку. — Я мушу поговорити з ним зараз. Це терміново. Будь ласка…

— Секундочку, — з того, що він чув, він вирішив, що вона прикрила мікрофон слухавки рукою і що Боб Мак-Кензі стоїть біля її столу. — Гаразд, — сказала вона. — Зараз містер Мак-Кензі буде на лінії.

За мить так і сталося.

— Вітаю, Кевіне!

— Я знаю, що ви вже майже вийшли, Бобе, але повірте мені: я б не став цього робити, якби це не було критично.

— Ну, я саме йшов додому. В чому річ?

— Річ у всіх справах, які вели ви, за участю підозрюваних, представлених кимось із молодших партнерів Джона Мільтона. Не лише ви, а й усі працівники окружної прокуратури, — відповів Кевін, перейшовши на шепіт. Запала тривала тиша. — Обіцяю вам, ви не пошкодуєте, якщо зі мною зустрінетеся.

— Як скоро ви можете сюди приїхати? Мені дуже треба додому.

— Дайте мені двадцять хвилин.

Після чергової паузи Мак-Кензі сказав:

— Гаразд, Кевіне. Можливо, усі інші на той час уже підуть, тож просто заходьте. Мій кабінет — треті двері зліва.

— Ясно. Дякую.

Він поклав слухавку й помчав геть, на ходу вимикаючи світло. Перш ніж зачинити за собою парадні двері, він озирнувся на темний коридор. Можливо, це лише була його запалена уява, та йому здалося, ніби з юридичної бібліотеки йде якесь світло, можливо, — комп’ютерного монітора. Але він був певен, що вимкнув комп’ютер, тож списав це на свою збуджену уяву й не вагався більше ні секунди.

Кажучи Мак-Кензі про двадцять хвилин, він не подумав про дорожній рух наприкінці дня. Коли він нарешті в’їхав до гаража, що обслуговував прокуратуру, минуло вже майже сорок хвилин. Він припаркувався й поквапився до вестибюля та ліфта. Він був так рішучо налаштований якнайшвидше дістатися до Мак-Кензі, що не надто замислювався про те, як подасть свої відкриття та думки. Тепер, коли він опинився під дверима прокуратури, до нього остаточно дійшло, що саме він зараз зробить, і його рука застигла на дверній ручці.

«Він подумає, що я божевільний, — промайнуло в голові у Кевіна. — Не повірить жодному моєму слову. Але я мушу розповісти про це комусь, хто цим зацікавиться й захоче розслідувати це». Хто краще підходить на цю роль, ніж той, кого неодноразово перемагали та принижували «Джон Мільтон і партнери»?

Він відчинив двері й зайшов. У вестибюлі горіло все освітлення, але адміністратора на рецепції не було. Кевін швидко дістався третіх дверей зліва й відчинив їх.

Мак-Кензі стояв біля вікна, дивлячись на потемніле місто і тримаючи руки за спиною. Коли двері відчинилися, високий, довготелесий прокурор хутко повернувся й підняв брови. Кевінові подумалося, що лице Мак-Кензі здається довшим і похмурішим, а його очі — глибшими й сумнішими, ніж зазвичай.

— Вибачте. Я втрапив у затор.

— Я так і знав. — Він поглянув на