Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

урядовців Великого князівства Литовського своєю могутністю, хан тут же вимагав прислати до нього посла з річними упоминками й татарських послів, які ще з часів Мехмед-Ґерая І перебували в Литовській державі, покарання О. Дашковича та «іже з ним» за напад на Іслам. У випадку ж невиконання його вимог Саадет-Ґерай І погрожував нападом: «з турецьким військом татарському війську... призволю людям і панству твоєму люто буде».

Сигізмунд І, володіючи, напевно, достатньою інформацією щодо реальних турецьких сил у Криму, послав до хана свого дворянина Андрія Шелуху з листами. У них король і литовська рада панів вітали Саадет-Ґерая І зі вступом на стол і згадували дружбу з ханами, які правили раніше. У той же час литовська сторона замовчувала питання упоминків і татарського полону, захопленого на пониззі Дніпра, який, до речі, перебував у «доброму здоров’ї в... українних городах» Великого князівства Литовського.

Кримська верхівка, роздратована впевненою позицією Вільна, спробувала вдатися до нових погроз. Особливо красномовним був лист князя Адрагмана. Татарський феодал скаржився на Андрія Немировича за те, що останній перехопив 1523 р. кримських гінців, які саме поверталися до півострова, відібрав у них коштовності, а самих скарав на горло. Адрагман від імені уряду Кримського ханату вимагав покарати київського воєводу. В іншому ж випадку князь нагадував про долю Івана Ходкевича, який був київським воєводою 1482 р., коли місто було знищене Менґлі-Ґераєм І. Мовляв, тоді «Ходкевич ушапством своїм багато лиха вчинив» і тепер з Андрієм Немировичем «так само буде, як над Ходкевичем(!)».

Такий жорсткий політичний тиск був продуктом агресивних планів кримського нобілітету й Османської імперії. Для першого успішний наступ на сусідів давав як політичні, так і, враховуючи падіння політичного престижу ханату, необхідні економічні дивіденди. Османам, як уже зазначалося, було конче необхідно за допомогою кримців скувати сили Великого князівства Литовського й Королівства Польського. Ставлячи Саадет-Ґерая на стол, Сулейман І не просто знищував сепаратистські тенденції у ханаті, а й перетворював цю татарську державу на слухняну зброю у своїх руках. Недарма один із кримських аристократів, князь Булгак, говорив московському послові І. Морозову, який саме повертався з Туреччини, що султан підбиває Саадет-Ґерая І воювати «литовського короля». Перехід турецько-татарського блоку від політичного наступу до військового не змусив себе довго чекати.

Навесні 1524 р. в рамках османської агресії у Європі на українські землі Королівства Польського вдерлося 8-тисячне турецьке військо і 4 тисячі білгородських татар. Нападники почали розорювати Подільську, Львівську, Саноцьку й Белзьку землі. Було знищено багато сіл і містечок. Українське населення чинило шалений опір, зважаючи на власну потужність. У Зинькові й Красилові туркам вдалося захопити і спалити міста, але замків вони здобути не змогли. У Рогатині після того, як дерев’яні укріплення почали руйнуватися, захисники відступили до місцевого фортифікованого костьолу, де, очолені Сенявським, відбили всі ворожі приступи. Король розіслав шляхті листи, аби вона виступила проти нападників. Щоправда, як скаржився сучасник, чимало шляхтичів ігнорували ці накази. Сигізмунд І звернувся навіть до мазовецьких княжат Станіслава і Яна, аби вони зі своїми загонами виступили проти турків і татар та поспішили до Бузька і Глинян.

Відповідно до ординації 1519—1520 рр., ядром збору шляхетського ополчення стало наймане військо. До нього поспішали загони з Течина, Таркова, Віснича, Львова, Кам’янця, Бузька та інших міст. Хоча серед вояків був високий бойовий дух, гетьман Фірлей, пам’ятаючи Сокальську катастрофу, відмовився від атаки ворожого війська, і таким чином прирік українські землі, які він мав захищати, на розорення. На противагу пасивним діям головного війська, вояки передового корпусу, очолюваного Яном Тарновським, діяли більш рішуче. За повідомленням Бєльського, вони перехопили турецький загін, що повертався з-під Комірного, і, притиснувши його до болота, знищили. Ще низку поразок агресори отримали на зворотному шляху під час переходу Дністра. Крім цього, молдавські війська розгромили білгородців і відібрали весь полон. Загалом було захоплено чимало турків, яких було відіслано в подарунок Сигізмунду І.

Улітку того ж року в наступ перейшли кримці. Їхнє 40-тисячне військо, очолюване калгою Озюбеком і царевичами Ісламом, Бучкаком і Янтуром Ґераями, закінчило мобілізацію і вирушило в похід на північний захід.

У Великому князівстві Литовському й Польській Короні ще взимку, коли Саадет-Ґерай І «до його милості [короля] писав вельми прикро», почали вживати оборонних заходів, у Короні «панове ради... через жадного датку царю перекопському давати не хочуть, а до того його упоминку приложивши, хочуть служебних на кордоні тримати».

Хоча, як показали попередні події, головна проблема при обороні краю лежала навіть не в площині кількості вояків, а саме в мужності й рішучості керманичів польського війська. Адже вже не перший раз гетьман, маючи під командою кількатисячні сили, злякався ворога, а окремі урядники з нечисленними загонами сміливо кидалися в бій. Це вкотре підтвердило той факт, що оборонна система українських земель у Короні Польській від степовиків була вкрай неефективна. За великим рахунком усе залежало від особистої рішучості кожного конкретного урядника чи ротмістра.

До військових заходів додалися й дипломатичні «з Волоським порозуміння взявши, проти його [Саадет-Ґерая І] з Божою допомогою хочуть оборону чинити».

Литовська держава розташувала по «українних замках» дві тисячі кінних дворян. Багато уваги приділялося зміцненню Києва, оскільки в київському замку «ще багато лихих місць не відремонтовано, а спижів жодних, ані гармат, ані пороху, ані пушкаря не має і служебних теж мало»; Сигізмунд І наказував, аби до міста було послано майстрів на ремонт фортифікацій, кілька десятків гармат, викуплених перед цим скарбом у пана воєводи віленського, а також селітри на виготовлення пороху. Сам же король обіцяв надіслати з Корони «кілька десятків гаківниць і олова». Рада панів Литовського князівства зобов’язувалася Сигізмундом І перевірити чисельність київського гарнізону, «щоб були з тими почтами і з бронями, як раніше пописали, і ротмістра казали би, Ваша милість, належного установити (бо той, що є — „проста людина, а к потребі нічого не є заможний“), кого б Вашій милості» було видно. До міста було направлено ротмістра Мислимицького «з почтом людей» і пушкаря Яна, так що вже у травні вони мешкали в Києві. Заслуговує на увагу той факт, що пушкар за королівським дозволом мав власних десять драбів. Що ж до жита, яке повинно було бути відправлено до Києва з Віленського і Троцького повітів, то король наказував, аби замість жита ті місцевості оплатили його вартість. А земський підскарбій Богуш Боговитинович за отримані кошти придбав би жито на Волині, «бо чули, що там жито дешевше, ніж у Великому князівстві», і вже звідти прислав би жито до Києва. Для забезпечення координації дій литовських