Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

Кантабіле умостився ще зручніше, поклавши обидві руки на круглу спинку канапи, немов бажаючи показати, що він не той чоловік, якого я можу випровадити. А ще він хотів натякнути на свою розкішну близькість із вродливою і цілком вдоволеною Поллі. Щодо цього я сумнівався.

— Такий спосіб життя дуже погано на тебе впливає, — сказав він. — Я знаю хлопців, які вийшли з одиночки, тому бачу ці ознаки. Чому ти живеш серед нетрищ південного Чикаґо? Тому що маєш яйцеголових друзів на Мідвей? Ти розповідав про цього професора Річарда… як там його?

— Дюрнвальда.

— Ага, про нього. Але також ти казав, що якийсь зарізяка гнався за тобою вулицею. Тобі слід винаймати житло у північній частині міста, у будинку з серйозною охороною і підземним гаражем. Чи ти тут через цих професорських дружин? Дамочок із Гайд-парку легко завалити. Ти хоча б маєш револьвер?

— Ні, не маю.

— Господи, ще один приклад того, що я маю на увазі. Всі ви, люди, такі безпорадні перед реальністю. Це ситуація форту Дірборн[154], хіба ти цього не знаєш? Й лише червоношкірі мають рушниці й томагавки. Ти читав минулого тижня про таксиста, якому рознесли обличчя пострілом з дробовика? Щоб залатати його, піде рік пластичної хірургії. І ти не хочеш помститися, коли чуєш про таке? Чи ти й справді став такий дохлий? Якщо так, то я не розумію, як ти ще можеш бути на щось здатний у ліжку. Тільки не кажи, що тобі не кортіло би пустити юшку бику, який за тобою гнався, — просто розвернутися й прострелити йому його кляту довбешку. Якщо я дам тобі револьвер, ти його носитимеш? Ні? Ви, ліберальні «ісусики», просто огидні. Ти сьогодні підеш у суд, і майже те ж саме повториться з Форрестом Томчеком і цим людожером Пінскером. Вони відгризуть тобі зад. Але ти казатимеш собі, що вони неотесані бовдури, натомість ти маєш шик. Хочеш револьвер? — він квапливо сягнув рукою під реглан. — Ось тобі зброя.

Я маю слабкість до таких типів, як Кантабіле. Тож не випадково барон фон Тренк із мого бродвейського гіта, джерела грошей за кінопостановку (грошей, що їхній запах привабив чиказьких акул, які чигали тепер на мене у середмісті), теж був хвалькуватий, багатослівний, рвійний і затятий у своїх помилках. Цей тип — імпульсивно-затятий — зараз процвітає у середньому класі. Рінальдо дорікав мені моїм занепадом. Втраченими інстинктами. Я би не став себе захищати. Його ідеї, ймовірно, брали початок у Сореля[155] (шляхетне насильство, вчинене відданими ідеологами, щоби приголомшити буржуазію та підняти її звироднілий дух). Хоча Кантабіле не знав, хто такий Сорель, ці теорії й справді витали в повітрі та знаходили своїх втілювачів, — грабіжників, викрадачів дітей, політичних терористів, які вбивають заручників або ж стріляють у натовп, цих «арафатів», про яких читаєш у газетах і дивишся у теленовинах. Кантабіле був виразником цих тенденцій у Чикаґо, шалено відстоюючи якийсь людський принцип — він сам не знав який. По-моєму, я теж цього не знав. Чому так склалося, що я не мав жодних інтелектуальних стосунків із людьми свого рівня? Натомість мене тягнуло до цих галасливих самовпевнених типів. Вони щось мені давали. Можливо, це був почасти феномен сучасного капіталістичного суспільства з його гарантією особистої свободи кожній людині й готовністю співчувати чи навіть допомагати смертельним ворогам панівного класу, як каже Шумпетер[156], активно співчувати реальним чи симульованим стражданням, з готовністю приймати особливі характерологічні відхилення й брати на себе тягар турбот. Це правда, що люди відчувають моральну перевагу, виявивши терпіння до злочинців і психопатів. Розуміти! Ми любимо розуміти й співчувати! Я теж такий. Якщо говорити про широкі маси, то мільйони людей, народжених у злиднях, тепер мають будинки, потужні знаряддя праці та інші пристрої та вигоди; і вони перечікували соціальні заворушення, залягали на дно, чіпляючись за свої земні блага. Їхні серця палали гнівом, та вони мирилися з безладдям і не виходили на вулиці. Терпіли всі зловживання, вперто чекаючи, що вони закінчаться. Не розгойдували човна. Вочевидь, і я був одним із них. Але я не розумів, яка мені користь зі стрілянини. Так ніби за допомогою револьвера я міг позбутися своїх проблем — адже головною моєю проблемою є мій характер!

Кантабіле витратив на мене чимало енергії та винахідливості і тепер, схоже, відчував, що ми ніколи не повинні розлучатися. Він також хотів, щоб я тягнув його догори, вів його до вищих речей. Він досягнув стадії, до якої дійшли волоцюги, ошуканці, дармоїди та злочинці у Франції вісімнадцятого століття, стадії інтелектуальної творчої людини і теоретика. Можливо, він вважав себе небожем Рамо або Жаном Жене[157]. Я не розглядав це як нове віяння. Я зовсім не хотів цього. Але, створивши «Фон Тренка», я, звісно ж, доклався до цього. У нічні години по телебаченню ще й досі часто можна побачити Фон Тренка, який б’ється на дуелях, утікає з в’язниці, спокушає жінок, бреше і вихваляється, намагається підпалити віллу свого шваґра. Так, я вніс свою лепту. Можливо, також через те, що я повсякчас виказував недавню зацікавленість речами вищого порядку чи прагнення духовного розвитку, було б природно, якби Кантабіле попросив щось розповісти про це, поділитися з ним або принаймні натякнути. За його словами, він прийшов сюди для мого ж добра. Він горів бажанням допомогти мені.

— Я можу завербувати тебе в одне добре дільце, — сказав він.

І почав описувати мені деякі зі своїх справ. Він мав гроші у тому і в сьому. Був президентом компанії чартерних перельотів, можливо, однієї з тих, що минулого літа посадили на мілину тисячі людей у Європі. Також мав невеличкий підробіток завдяки направленням на аборти. По всій країні давав оголошення у студентських газетах як безкорисливий друг: «Подзвони нам, якщо тебе спіткає це нещастя. Ми порадимо і допоможемо тобі безкоштовно».

— Усе так і є, — сказав Кантабіле. — Скерування для них безкоштовне, але лікарі потім виплачують мені відсоток зі свого гонорару. Нормальне дільце.

Схоже, Поллі цим не переймалася. На мою думку, вона була занадто добра для Кантабіле. Та що ж, у кожній парі є той, хто опиняється у «порівняно-виграші». Я бачив, що Кантабіле розважав білошкіру, рудоволосу й довгоногу Поллі. Ось чому вона була з ним. Він і справді її розважав. Зі свого боку він робив усе, щоб я нею захопився. Раніше він вихвалявся освітою своєї дружини, тим, яка вона розумниця, тепер же хизувався мною перед Поллі. Він усіма нами пишався.