Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

мені від Емброуза. Я поглянув на знайомий почерк, і раптом у мене защеміло в серці.

— Ви вчинили дуже мудро, Семе, — сказав я, — і дуже правильно, пославши по мене людину. Дякую вам.

— Не дякуйте, містере Філіпе, не треба, прошу, — відповів він, — та я подумав, а що, як лист пролежав там усі ці місяці не просто так і мав потрапити до ваших рук набагато раніше. І нещасний господар уже з того світу побажав, щоб його знайшли. Може, він захотів, щоб саме ви його прочитали. Тому я вирішив, що буде краще сказати вам це самому, а не посилати до особняка свою доньку.

Я ще раз йому подякував і поклавши лист до нагрудної кишені, перш ніж піти, ще кілька хвилин побесідував. Певно, якась інтуїція, не знаю навіть чому, змусила мене попросити його нікому не розповідати про цю справу, навіть власній доньці. Я послався на ту саму причину, що й він — повага до покійного. Він пообіцяв, і я вийшов із будинку.

Я не одразу повернувся додому. Спочатку пішов лісом нагору, до стежини, яка пролягає саме тією частиною маєтку, на кордоні між тренантськими землями та лісовою алеєю. Цю стежину Емброуз полюбляв більше за будь-яку іншу. Це була найвища точка на нашій землі, не рахуючи маяка на півдні, і з неї відкривався чудовий краєвид на ліси й алею, ген до відкритого моря. Стежину облямовували дерева, посаджені Емброузом, а до нього — ще його батьком. Вони давали прихисток і при цьому були не надто високі, щоб можна було насолоджуватися краєвидом, а в травні вся земля навколо вкривалася пролісками. В кінці стежини, де вона здіймається до лісів, перш ніж зануритись у балку, і аж до будинку лісничого Емброуз встановив гранітну плиту.

— Це, — казав він мені, напівжартома-напівсерйозно, — слугуватиме мені надгробком, коли я помру. Згадуй про мене тут, а не в сімейному склепі Ешлі.

Коли він клав сюди цей камінь, то й гадки не мав, що не лежатиме навіть у сімейному склепі, а знайде спокій на протестантському кладовищі у Флоренції. На гранітній плиті він кучерявим почерком видряпав назви земель, де подорожував, а також маленький жартівливий віршик у кінці, від якого нам щоразу хотілося сміятися.

Хай яким би безглуздям це здавалося, та я вірив, що в серці він справді хотів цього; і останньої зими, коли його не було вдома, я часто здирався стежиною через ліс, щоб побути біля гранітної плити і подивитися на краєвид, який він так любив.

Цього разу я постояв якусь мить, тримаючись за плиту руками, будучи не в змозі ухвалити рішення. Внизу з будиночка лісника вився дим, а пес, залишений на ланцюгу за відсутності хазяїна, час від часу погавкував, просто так або ж, можливо, звуки власного гавкоту розважали його. День підходив до кінця, ставало холодніше. Небо затягнулося хмарами. На відстані я бачив, як із пагорбів Ленкеллі спускається худоба до води в болотах попід лісом, а поза болотами, в бухті, море вже попрощалось із сонцем, обернувшись сланцево-сірим. У бік берега дув легенький вітерець, змушуючи дерева піді мною шелестіти.

Я сів обабіч плити, дістав лист Емброуза з кишені і поклав на коліно. Все не міг відвести погляду від червоної печатки з відбитком його персня та з головою ворони. Пакунок був нетовстий. У ньому нічого не було. Нічого, крім листа, який я не хотів відкривати. Не знаю, які страхи утримували мене, які боягузливі інстинкти змушували ховати голову, мов страус, у пісок. Емброуз був мертвий, і минуле відійшло разом із ним. Мені треба було лаштувати власне життя і слідувати власній волі. В листі могло йтися про те, про що я вирішив забути. Якщо Емброуз звинувачував Рейчел у марнотратності, він міг знову використати цей епітет, і, можливо, переконливіше для мене. За кілька місяців я сам міг витратити на будинок стільки, скільки він витрачав за кілька років. І я не вважав це зрадою.

Але не читати листа… що б він сказав на це? Якби я розірвав його на маленькі шматочки, так і не дізнавшись змісту, чи осудив би він мене? Я тримав лист у руці, зважуючи, читати чи не читати. Як би мені хотілося, щоб вибір був за кимось іншим. Там, удома, моя вірність їй була беззаперечна. В будуарі, доки я споглядав її обличчя, споглядав ті руки, ту посмішку, доки слухав її голос, жоден лист мене не хвилював. Та тут, у лісі, біля гранітної плити, де ми так часто стояли разом, він та я, де Емброуз тримав цей самий ціпок, що і я тепер, одягнений у цю ж куртку, тут він сильнішав. Немов маленький хлопчик, який молиться, щоб на його день народження видалася гарна погода, я помолився Господу, щоб у листі не виявилося нічого такого, що могло б мене потурбувати, і відкрив його. Датований він був минулим роком і написаний за три місяці до смерті Емброуза.

«Любий мій хлопчику!

Якщо листи від мене приходять нечасто, то це не тому, що я про тебе забув. У ці останні місяці я думаю про тебе, мабуть, більше, ніж коли-небудь раніше. Та лист може не дійти або ж його можуть прочитати інші, а мені нічого такого не хотілося б. Тому я й не писав, а якщо й писав, то розумів, що сказати можу небагато. Я хворів, у мене була гарячка та сильний головний біль. Зараз мені вже краще. Та як надовго — сказати не можу. Гарячка може повернутись, як і головний біль, і в їх полоні я не відповідаю за власні слова і за власні дії. Це вже напевно.

Та я не певен із приводу причин. Філіпе, хлопчику мій, я дуже стурбований. Це м’яко сказано. Розум мій в агонії. Я писав тобі, здається, взимку, та невдовзі захворів і не пам’ятаю, що стало з листом, цілком можливо, я знищив його в нападі шаленства. В такому стані я, мабуть, писав тобі про її недолік, який так мене тривожить. Спадкове воно чи ні — не знаю, хоч уважаю, що так, і вважаю також, що втрата нашої дитини, лише через кілька місяців вагітності, наробила їй непоправної шкоди.

Про це я, до речі, тобі в листах не писав, у той час ми обоє переживали потрясіння. Однак у мене є ти, тож я втішений. Але жінкам куди важче. Вона стільки всього запланувала на майбутнє, уяви собі, а потім,