Читати книгу - "Місце для дракона"

тобі поясню, що все це намарно? Далеко важливіше твоє писання! Мудрий завше поступався дурному!

– І глупота завойовувала світ.

– Молю тебе! Іди звідси! Тікай від цього підступного світу! Живи серед звірів! Звірячі закони – людяніші! – Пустельник рвучко звівся на ліктях. – Я хочу, щоб ти жив! Я хочу, щоб ти був! – та тут же й схопився за серце. – Ти ще не все… не все… сказав…

Дракон злякався:

– Що з вами, учителю?… Ляжте, заспокойтеся…

– …ти ще мусиш… – простогнав, опадаючи, – мусиш жити…

– Ні! Не вмирайте!

– …наперекір усім князям…

Розділ IV

1

Трава пожухла, й одцвіли квіти, осіння прохолода прийшла і на драконову галявину. Озерце зарябіло й згасло, на вершинах скель, на деревах галайкало вороння, навіваючи похмуру нудьгу. Листя з тієї висоти летіло на галявину і жалібно шурхотіло.

В один із днів, коли вони сиділи, як завше, біля могили пустельника й пили вино, князь подумав, чи не пора вже перевірити міцність їхньої дружби:

– Гай-гай, не повелося мені… Так от і покотилося все в прірву.

– Ви про що?

– Та про що ж… нема кому передати престол. Що то буде, як я і воєвода помремо? Донька сама не справиться. Та й куди жінці до влади?

– Видайте її за когось.

– Еге, видай… Не так це просто. Воно б, може, й не один зазіхнув на престол сісти, але ж не можу я за будь-якого її видати, коли в наших законах написано, що князівну може пошлюбити лише той, хто уславився чином геройським. Де я цього героя візьму?

– Хіба серед тих лицарів не було жодного?

– Котрі знатніші – ті пасуться по інших дворах. Що їм якийсь задрипаний Люботин? Понаїжджало тут всілякого наброду – от аби погуляти, нажертися та напитися на дурняк. Їм одне в голові. Тут треба сильну руку, щоб цю проголодь в кулаку тримати. Я вже старий, не годен. Вони й раді на голову вилізти. Не приведи Господи нападуть вороги – піде все тліном… А ці тут, звісно, галасували на всі заставки, вигадуючи різні подвиги, та хто їм повірить?

– Але ж серед них міг бути і той, хто б мене переміг.

– Може, й був, та спробуй пізнай його. Такі лицарі тепер рідкість.

Дракон задумливо крутив кубок у лапі, погляд його посмутнів.

Вітер вив у печері несамовито, і скрипіли дерева.

– Знаєте що… я вирішив… словом, я згоден.

– Га? – стрепенувся князь. – Що ти кажеш?

– Я згоден.

– На що?

– Вийти на герць.

– Та, – відмахнувся князь, – облиш. Я вже змирився зі своєю долею, – а сам спідлоба за драконом стежив, остерігаючись видати радість, яка захлиснула його гарячою хвилею.

– Я не жартую… – дракон відкашлявся. – Зіправді хочу битися з лицарями. Посилайте гінців. Як зберуться, то й вийду.

– І ти будеш битися?

– Буду.

Князь усе ще не вірив почутому. Для більшої певності осушив кубок і налив ще.

– Але стривай… чому ти передумав?

– Осінь… така пора, що смуток виїдає душу… мене кличе до себе вчитель. Я чую ночами, як він приходить до мене і кличе за собою… Одного разу уві сні просив мене, щоби я виявив своє милосердя, вчинив вашу волю… (Невже він не помічає, що я брешу? Він не хоче помічати…) Тоді я не послухав його. І ось тепер… так, тепер, мені здається, я готовий стати на герць. І загинути… як мої предки… як того потребує звичай.

Князь після довгих потуг нарешті видушив з себе сльозу, тоді драматично змахнув її рукавом, підвівся, скуливши плечі, й побрів з галявини. Дракон дивився йому вслід, лапа несамохіть стисла кубок, він тріснув і розсипався по траві. Князь озирнувся.

– Завтра я сховаю доньку, щоб її ніхто не бачив. Оголошу, що ти її викрав, а за день перед герцем привезу її сюди… Так буде ліпше. Інакше сам знаєш – ніхто не повірить.

2

Того ж дня роз’їхалися гінці по всіх усюдах, везучи страшну вість: лютий дракон викрав люботинську князівну і тримає її в печері.

3

– Ну що, пане Антосю? – потирав руки князь. – Як ви оціните мою дипломатію?

– Та воно, бачте, ніби і-і-і…, а ніби і-і-і не той-во… – м’явся воєвода.

– А що вам не до шмиги?

– Бо ви за цей час мені стільки про нього наговорили доброго, що… шкода хлопця.

– А думаєте, мені не шкода? І мені шкода. Та є речі важливіші.

– Маєте рацію… а все ж на душі чорти шкребуть.

– Е-е, не зашкребуть… Ви от роздобудьте десь кілька возів кісток та перед печерою висипте. І нікому ані мур-мур. Бо це вам не дівок у сінях щипати. Це державна таємниця.

– Та хіба я коли дівок?…

– Це так – до слова прийшлось. А за кістки подбайте.

– Гм… де ж мені їх стільки набрати? Кілька возів, кажете?

– Який же ви недорайда! Пошліть людей на західні межі. Там десь угри межи собою човпилися. От і назбираєте.

4

Потроху почали з’їжджатися лицарі в Люботин. Один з княжих гінців, вертаючи назад, натрапив у лісі на чотирьох подорожніх – обшарпаних, зарослих і вихудлих. Вони брели піхотою, втомлено перебуваючи подряпані, у виразках, ноги.

– Хто ви? – спинив їх гонець.

Подорожні здивовано витріщилися на вершника, мов не вірили своїм очам.

– Я лицар Лаврін з Горшова герба Підкова, – проказав найстарший. – А це мій джура і двоє слуг!

– Вас що, пограбували розбійники? Що з вами сталося?

– Ми й самі гаразд не знаємо, їхалисьмо в Люботин битися з драконом. Нас перестріла якась чергова відьма і показала не ту дорогу. Тепер ось, певно, зо три місяці отак блукаємо. Скільки не йдемо цією дорогою, а все на одне і те ж місце повертаємо, вже й коней поїли.

Гонець спішився, витяг з торби харчі й розділив між подорожніми.

– Під’їжте, а тоді я вас виведу звідси. Видно, вона блуд на вас наслала. Таке буває…

5

Поява лицаря Лавріна стала для всього княжого двору неабиякою подією. За ним чередою увивалися охочі поласувати цікавими подробицями з лісових блукань, не кажучи вже про дивовижні пригоди в Єрусалимі. Як на те, лицар виявився чоловіком неговірким, а його джура, може, і мав бажання розповісти якусь історію, та волів переймати поведінку свого пана. На щастя, їхні слуги хутко зметикували, що, оспівуючи легендарні подвиги лицаря й джури, матимуть завше безкоштовне пригощення.

Завдяки цьому було частково втамовано двірську цікавість.

Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то