Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

він. – Ти на нього ні крихти не схожа, ти це знаєш?

– Мені казали, що я вдалася в матір, Гаррієт, – відповіла я.

– Он як, Гаррієт. Яка жахлива трагедія. Яке горе для всіх вас.

Він потягся рукою й узяв лупу, що непевно гойдалася на верху гори з газет. Одночасно він відкрив коробку «Плеєрс», що лежала на столі, і дістав нову цигарку.

– Я намагаюся пильнувати всі події, наскільки змога очима цих писак. Мої ж очі, по щирості кажучи, спостерігали за цим безладдям протягом дев’яноста п’яти років і тяжко втомилися від баченого. Утім, мені вдається тримати в полі зору народження, смерті, весілля й арешти, що відбуваються в нашому графстві. І я все ще передплачую «Панч» і «Ліліпут»,[126] аякже. Ти маєш двох сестер, наскільки мені відомо, Офелію й Дафну?

Я зізналася, що так воно і є.

– Джако завжди тягнуло до екзотики, як я пригадую. Моє здивування не було аж таким, коли я прочитав, що він назвав перших двох спадкоємиць на честь шекспірівської істерички й грецької подушечки для шпильок.

– Перепрошую?

– Дафна, яку Ерос підстрелив стрілою, що вбиває кохання, до того як батько обернув її деревом.

– Я мала на увазі божевільну, – сказала я. – Офелію.

– Пришелепкувата, – промовив він і загасив недопалок у переповненій попільничці, а потім закурив ще одну. – Ти не згодна?

Очі, що дивилися на мене з його поораного глибокими зморшками обличчя, були такими ж іскристими й уважними, як у кожного вчителя, що коли-небудь стояв біля дошки з указкою в руці, і я миттю втямила, що мій план спрацював. Я більше не була «маленьким дівчам». Як міфічна Дафна перетворилася на простий лавр, так і я стала хлопчиком із четвертого класу.

– Не цілком, сер, – відповіла я. – Я гадаю, що Шекспір приділив Офелії роль певного символу, як і травам та квітам, котрі вона збирала.

– Овва, – сказав він. – Це як?

– Символічно, сер. Офелія – безневинна жертва кровожерливої сім’ї, члени якої цілком захоплені собою. Принаймні мені так здається.

– Зрозуміло, – сказав він. – Вельми цікаво. Однак, – докинув він, – мені справило приємність довідатись, що у твого тата залишилося достатньо знань із латини, щоб назвати тебе Флавією. Золотоволосою.

– Моє волосся радше олив’яно-русяве.

– А-а.

По-моєму, ми відійшли від теми, звернувши на такі, якими рясніють розмови з літніми людьми. Мені почало здаватися, що він задрімав із розплющеними очима.

– Що ж, – нарешті промовив він, – ану лиш дай мені кинути оком на неї.

– Даруйте? – сказала я.

– На мого «Ольстерського Месника». Дай-но поглянути на нього. Ти ж принесла його із собою, еге ж?

– Я… Атож, сер, але як…

– Поміркуймо, – сказав він так приязно, наче пропонував помолитися. – Горацій Бонепенні, колись давно хлопчик-трюкач і згодом шахрай, врізав дуба на городі свого давнього шкільного приятеля Джако де Люса. З якої причини? Найпевніше, шантаж. Так, значить, припустимо шантаж. За кілька годин дочка Джако перекопує газетні архіви в Бішоп-Лейсі, винюхуючи відомості про кончину мого старого доброго колеги містера Твайнінґа. Даруй Господи його душі вічний спочинок. Як я довідався про це? Гадаю, це очевидно.

– Міс Маунтджой, – сказала я.

– Дуже добре, моя люба. Тільда Маунтджой насправді мої очі й вуха в селищі й окіл протягом останньої чверті століття.

Я мала б здогадатись! Міс Маунтджой – шпигунка!

– Але продовжимо далі. В останній день свого життя злодій Бонепенні вирішив зупинитися в «Тринадцятьох селезнях». Молодий глупак – гаразд, уже не молодий, проте глупак – примудряється допустити, щоб із нього випустили дух. Я одного разу сказав містеру Твайнінґу, що хлопчак недобре кінчить. Не знаю, чи варто мені зауважувати, що мій прогноз був вірним. Від цього парубка завжди відгонило сіркою.

Але менше з тим. Невдовзі після того, як Бонепенні переставився на той світ, його номер у готелі обшукало невинне дівчатко, ім’я якого я хтозна чи наважуся промовити вголос, проте яке нині сумирно сидить переді мною, шарпаючи дещо в кишені, що навряд чи може бути чимось іншим, ніж декотрим клаптиком паперу відтінку мармеладу з Данді, на якому надруковані портрет її покійної величності королеви Вікторії й контрольні літери «ТЛ». Quod erat demonstrandum. Що й треба було довести.

– Що й треба було довести, – повторила я, мовчки дістала з кишені напівпрозорий конвертик і подала його своєму співрозмовнику.

Його руки тремтіли – або від старощів, або від хвилювання, я не могла второпати. Орудуючи шматочком тонкого паперу як нехитрими щипчиками, він розсунув краї конвертика пальцями, зжовклими від нікотину. Коли жовтогарячі краї «Ольстерських Месників» показалися на денне світло, мені не могло не впасти в око, що пальці й марки були майже однакового відтінку.

– Боже всемогутній! – сказав він, вочевидь, приголомшений. – Ти знайшла «АА». Тобі не треба говорити, що ця марка належить його величності. Кілька тижнів тому її поцупили на виставці. Усі газети писали про це.

Він кинув на мене осудливий погляд зверх окулярів, але його увага була тієї ж хвилини відтягнута скарбами на його долоні. Здавалося, він забув про мою присутність.

– Моє вам шануваннячко, старі дружечки, – сказав він пошепки, не помічаючи мене. – Як багато часу збігло…

Він узяв лупу й уважно оглянув їх, одну по одній.

– І ти, моя улюблена крихітко «ТЛ», яку неймовірну історію ти могла б розповісти.

– Вони обидві були в Горація Бонепенні, – сказала я по правді. – Я знайшла їх у його багажі в готелі.

– Ти обнишпорила його багаж? – не підводячи очей від збільшувального скла, запитав доктор Кіссінґ. – Ух! Поліція навряд чи буде гопати від щастя, коли до її вух дійде це… І ти теж, готовий укласти парі.

– Насправді я не порпалася в його багажі, – сказала я. – Він сховав марки під наклеєну на кофр наличку.

– А ти, звичайна річ, усього-на-всього знічев’я бавилася з нею, коли тобі в руки випали марки.

– Атож, – погодилась я. – Саме так усе й було.

– Скажи мені, – раптом почав він й обернувся, щоб зазирнути мені у вічі, – твій тато знає, що ти тут?

– Ні, – відповіла я. – Тата звинувачують у вбивстві. Його тримають під арештом у Гінлі.

– Боже милостивий! Він дійсно це скоїв?

– Ні, але, по-моєму, усі вірять, що він винен. Якийсь час я й сама була такої ж думки.

– Аг-га, – сказав він. – І що ти думаєш тепер?

– Я не знаю, – відказала я. – Часом я думаю одне, часом інше. Усе дуже заплуталося.

– Усе завжди переплутується до того, як стати на свої місця. Скажи мені ось що, Флавіє. Що тебе цікавить понад усе на світі? Яке твоє найбільше захоплення?

– Хімія, – відповіла я миттєво.

– Чудово! – сказав