Читати книгу - "Соловей"

Усе навколо здавалося розмитим.

Капітан Бек сидів поруч на ліжку в її спальні. Він тримав її за руку і схилився до її обличчя.

— Мадам?

Вона відчувала його тепле дихання.

— В’янн! — вигукнула Рейчел, зайшовши в кімнату.

Капітан Бек миттєво встав.

— Вона знепритомніла на вулиці, мадам, і вдарилася головою об сходинку. Я відніс її сюди.

— Дякую, — кивнула Рейчел у відповідь. — Тепер я подбаю про неї, капітане.

Бек не зрушив з місця.

— Вона не їсть, — зауважив він стримано. — Усю їжу віддає Софі. Я помітив.

— От що значить бути матір'ю під час війни, капітане. Тепер… якщо дозволите… — вона сіла поруч із В’янн. Бек зі стурбованим виглядом постояв ще кілька секунд, а тоді вийшов із кімнати.

— Виходить, ти віддаєш їй усе, — ніжно сказала Рейчел, погладивши мокре волосся В’янн.

— А що мені ще робити? — мовила В’янн.

— Не помирати, — відповіла Рейчел. — Ти потрібна Софі.

В’янн важко зітхнула й заплющила очі. Вона глибоко заснула.

Їй снилося, що вона лежить у великому чорному полі, яке розкинулося навсібіч. Вона чула, як із темряви її гукають люди, чула, як вони підходять до неї, але не мала бажання рухатись. Вона просто спала, спала і спала. Прокинувшись, вона побачила, що лежить на дивані у вітальні, а поруч у каміні танцює полум’я.

Жінка повільно сіла, відчуваючи сильну слабкість.

— Софі?

Двері гостьової кімнати відчинилися і з'явився капітан Бек. На ньому була фланелева піжама, вовняний кардиган і його черевики.

— Добрий вечір, мадам, — усміхнувшись, привітався він. — Радий, що вам краще.

Вона була одягнена у фланелеві штани, два светри, шкарпетки і в'язану шапку. Хто її одягав?

— Як довго я спала?

— Лише день.

Він пішов на кухню. За кілька секунд капітан повернувся із чашкою гарячої кави з молоком, скибкою блакитного сиру, шматком шинки й шматком хліба. Він мовчки поставив їжу на столик біля неї.

Її шлунок болісно забурчав. Вона поглянула на капітана.

— Ви вдарилися головою і могли померти.

В’янн торкнулася лоба й намацала ґулю.

— Що буде із Софі, якщо ви помрете? — спитав він. — Ви про це подумали? — він підійшов ближче.

— Вас так довго не було. Нам бракувало їжі.

— Їжте, — сказав він, пильно дивлячись на неї.

Їй не хотілося відвертатися. В’янн соромилася того полегшення, яке відчула з його поверненням. Коли вона нарешті відвела погляд, то побачила їжу.

Жінка простягнула руку і взяла тарілку. Солоний запах шинки в поєднанні з різким ароматом сиру п’янив, переповнював її та спокушав, не лишаючи їй жодного вибору.

На початку березня весною ще навіть не пахло. Минулої ночі війська союзників бомбардували завод «Renault» у Булонь-Біянкур, убивши сотні людей на околицях Парижа. Через це парижани, зокрема й Ізабель, були знервованими й роздратованими. Американці втрутились у війну, і тепер бомбардування стали суворою реальністю.

Цього холодного дощового вечора Ізабель їхала на своєму велосипеді розмитою сільською дорогою. Від дощу волосся прилипло до обличчя й затуляло очі. У тумані звуки здавалися голоснішими. Було чути крик фазана, потурбованого хлюпанням її коліс по розмитій дорозі, постійне гудіння літаків над головою й мукання худоби на пасовищі. Єдиним її захистом був вовняний каптур.

Наче намальована вугіллям на пергаменті непевною рукою, повільно почала з’являтися берегова лінія. Дівчина побачила мотки колючого дроту з обох боків воріт пропускного пункту. Поруч на стільці сидів німецький вартовий. Його гвинтівка лежала на колінах. Коли Ізабель наблизилася, він встав і націлив на неї зброю.

— Ані руш!

Вона натиснула на гальма й мало не впала, бо колеса застрягли в багні. Дівчина злізла з велосипеда. У підкладці її пальто були зашиті купюри по п’ятсот франків та фальшиві документи для льотчика, який переховувався неподалік.

Ізабель усміхнулася німцеві й пішла до нього, перестрибуючи через ями.

— Документи, — сказав він.

Вона простягнула йому посвідчення на ім’я Жульєтт.

Він ледь глянув на нього без жодного ентузіазму. Вочевидь, йому не дуже подобалося стояти на цьому тихому пункті пропуску під дощем.

— Проходьте, — сказав він із нудьгою в голосі.

Вона поклала посвідчення в кишеню, сіла на велосипед і поїхала геть на мокрій дорозі так швидко, як могла.

За півтори години Ізабель дісталася околиці містечка Брантом. Тут, у вільній зоні, не було німецьких військових, але французька поліція довела, що є не менш небезпечною, тож Ізабель не втрачала пильності.

Століттями Брантом уважався священним місцем, здатним зцілити тіло й душу. Після страшної епідемії чуми, яку прозвали «Чорною смертю», та Столітньої війни ченці ордену святого Бенедикта збудували тут абатство. З одного боку його захищали височенні скелі, а з іншого — річка Дронн.

Навпроти печер на околиці міста розташовувалась одна з найновіших схованок: таємна кімната в покинутому млині, що стояв на трикутній ділянці землі між печерами й річкою. Дерев’яні лопаті млина, укриті лишайником, ритмічно оберталися. Вікна були забиті дошками, а на кам’яних стінах хтось намалював антинімецькі графіті.

Ізабель зупинилася посеред вулиці й озирнулась, аби переконатися, що за нею ніхто не стежить. Нікого не було. Вона пристебнула велосипед до дерева на околиці, перейшла через дорогу, а тоді спустилася до дверей підвалу й тихо їх відчинила. Решта дверей млина були забиті, тож потрапити всередину можна було лише крізь ці.

Дівчина спустилась у темний запліснявілий підвал і потягнулася до гасової лампи, що стояла на полиці. Запаливши її, вона пішла потаємним ходом, який використовували бенедиктинці, аби тікати від так званих варварів. Вузькі й круті сходи вели на кухню. Штовхнувши двері, вона потрапила у вкриту пилом і павутинням кімнату. Ізабель підіймалася сходами, поки не дісталася таємного приміщення за однією з комор.

— Ось вона! Вище носа, Перкінсе!

Маленьку кімнату освітлювала лише одна свічка. Двоє чоловіків підвелися й виструнчилися. Вони обидва були вдягнені як французькі селяни, але одяг не пасував їм за розміром.

— Капітан Ед Перкінс, міс, — сказав кремезніший чоловік. — А цей бевзь — Єн Траффорд чи якось так. Він валлієць. Я американець. Чорт забирай, які ми раді вас бачити! Ми вже почали дуріти в цій комірчині.

— Лише почали? — спитала Ізабель. З її одягу крапала вода, тож під ногами утворилася калюжа. Понад усе вона хотіла залізти в спальний мішок і подрімати, але спершу треба було владнати справи.

— Кажете, Перкінс?

— Так, міс.

— Звідки ви?

— Бенд, штат Орегон, міс. Мій батько — водопровідник, а мати готує найсмачніший яблучний пиріг у всій окрузі.

— Яка погода в Бенді цієї пори року?

— А що тепер? Середина березня? Думаю, там холодно. Снігу вже немає, але ще не потеплішало.

Вона покрутила головою, щоб утамувати біль у плечах. Велосипед і