Читати книгу - "Купеля"

минуле й відкривши чорну прірву майбутнього. П’ятнадцять років життя коту під хвіст!

…У двадцять років Андрій одружився. Він так кохав Таню, що ладен був небо до її ніг прихилити. Десять років тому взяли кредит для купівлі власного житла, і, коли вони ввійшли у свою квартиру, Таня цілувала стіни, вбрані в нові шпалери, танцювала, як вона сказала, «власний танок щастя». Його дружина була немісцева, але на той час мала більшу зарплату, ніж Андрій, тому вирішили, що кредит оформлять на дружину, а він буде прописаний у матері, допоки не виплатять кредит. Десять років виснажливої праці на двох роботах і весь час у нервовій напрузі, навіть не можна було й думати про дитину — тримали невизначеність і невпевненість у завтрашньому дні. Вони мріяли про той день, коли зможуть скинути із себе ярмо кредиту й почати вільно дихати, і ось два дні тому зробили останній внесок. Того вечора Таня зателефонувала й сказала, що затримається надовго, бо в них дівочі посиденьки. У такий день Андрій не хотів тримати в душі образу, а щоб не сидіти на самоті, поїхав до матері.

— Синку, — сказала того вечора мати, — я дуже рада, що ви виплатили кредит. Тобі тепер можна виписатися з моєї квартири, бо я виходжу заміж і в нього нема свого житла… Ти мене розумієш?

Звичайно, що він її добре розумів, хоча заява матері була несподіванкою. Утім, вона була привабливою жінкою й після загибелі батька жила багато років сама. Уранці Андрій виконав прохання матері, виписавшись із її квартири. Тоді він іще не знав, що то був початок його кінця. Наступного дня на роботі шеф зробив заяву, що їхнє підприємство ліквідується й усі працівники будуть скорочені. Новина не з приємних, але втішало те, що вчасно виплатили всю суму кредиту. Андрій повернувся додому раніше від дружини. Йому хотілося зробити щось приємне до її повернення. Почухавши потилицю, вирішив насмажити картоплі, а зверху посипати тертим сиром — так любила Тетянка. Наспівуючи якусь пісеньку, Андрій витяг відро для сміття, щоб одразу кидати туди лушпайки, і раптом помітив використаний тест на вагітність. Він не повірив своїм очам: там було дві смужки! І мовчала ж! Напевно, хотіла зробити йому приємну несподіванку. Тоді й він повинен чимось поздоровити дружину. Андрій помчав до найближчого квіткового кіоску. Коли відчинилися вхідні двері, вискочив назустріч дружині з великим кошиком троянд.

— З якої нагоди? — запитала вона, знімаючи плащик.

Він запроменився щастям і покрутив у руках знайдену смужку тесту. Таня довго сміялася, майже до сліз, а він стояв розгублений із папірцем щастя в руках. Таня різко обірвала свій сміх.

— Я й сама хотіла сьогодні поговорити з тобою на цю тему. Дурненький! Ти зрадів, що я вагітна? Я тебе розчарую: дитина не твоя, і взагалі я кохаю іншого.

Так просто й буденно! Вона кохає іншого!

— І давно? — чомусь спитав Андрій, ніби це мало якесь значення.

— Давно. Передбачаючи нове запитання, скажу одразу, що я залишуся жити в цій квартирі, — дивлячись йому в очі, сказала вона спокійним голосом.

Це вже було занадто! Андрій, не випускаючи кошика з рук, почав щось плести про те, як він багато працював, як вони мріяли про власне житло, і про те, що він навіть не має прописки.

— Будьмо цивілізованими людьми, — Таня перебила його розпливчасту розповідь. — Ти можеш подати заяву до суду, але то марна справа. Я сплачувала кредит, хоча лише за документами, тож і житло моє. Потребуєш свою частину? Нічого не отримаєш, бо ми з дитиною будемо жити тут! Крапка!

Андрій навіть не розкрив рота, щоб сказати: «Я — безхатченко». Від нахабності дружини й несподіванки в його голові все змішалося в якийсь брудний, липкий клубок. Було огидно й неприємно. Він подав Тані квіти, швидко вдягнув курточку й пішов.

Ноги Андрія самі побрели на Новий міст — найвищий міст над бурхливою річкою. Два дні тому він був щасливою людиною й вважав, що міцно тримає птаха щастя в руках, зараз стало зрозуміло, що двобій із життям програв.

Пронизливий холодний вітер вдарив йому в обличчя, коли Андрій досяг мети. Він одразу ж переліз через поручні мосту, став лицем до води на маленькому виступі. Чоловік тримався за поручні, завівши руки назад. Думки вже не вирували у свідомості, віддаючи усі тривоги темним водам, що клекотіли внизу. Охопили почуття неминучості й байдужість до всього. Ще мить — і щасливе минуле буде поховане назавжди під Новим мостом, а майбутнього в нього не було.

— Сьогодні перше листопада, — почув він голос десь поруч, здригнувся від несподіванки, ноги підкосилися, і він похитнувся. Бічним поглядом помітив неподалік жінку, яка дивилася не на нього, а вниз із мосту. — Десять років тому моя рідна сестра стрибнула вниз саме з цього місця, — продовжила жіночка у в’язаній шапці. — Я завжди приношу квіти на її роковини. — Вона випустила з рук квіти. Андрію здалося, що минула ціла вічність, поки десь далеко внизу почувся легкий сплеск води. — Ми із сестрою були близнята, різниця лише в тому, що в мене росла донька, а в неї не було дітей, — продовжила жінка, хоча було незрозуміло, кому й навіщо вона розповідає. — Чоловік сестру допікав своїми докорами, а першого листопада сповістив, що йому не потрібна бездітна дружина. У відчаї сестра стрибнула з цього мосту вниз. До свого щастя вона не дожила кілька днів. Коли робили розтин, то виявилося, що вона була вагітна із терміном три тижні. Шкода, що люди не можуть знати, коли стануть по-справжньому щасливі.

— А якщо щастя залишилося в минулому? — хрипким голосом запитав Андрій.

Жінка до нього навіть не повернула голови.

— Часто люди чіпляються за минуле, бо застрягли в ньому. Осліплені своєю метою зачепитися в минулому, не розуміють, що його вже немає, воно лопнуло, як мильна булька, — продовжила незнайомка. — Ні, у спогадах минуле є, воно сяє блискітками, як та булька. Спробуй доторкнися до неї руками! Залишаться одні дрібні крапельки й більш нічого. Тож навіщо за них триматися?

— Але як жити, коли минулого немає, а майбутнього не видно?

— Потрібно навчитися бути щасливим у сьогоденні. Моя донька Аліса зрозуміла це, коли змогла вижити після жахливої аварії. Рік у гіпсі, прикута до ліжка, кожен день — боротьба за життя. Новий день — нові перемоги. Вона змогла підвестися, почала ходити. Аліса не нарікає на долю, вона настільки полюбила це життя у всіх його проявах, що захлинається від щастя, радіє кожному новому