Читати книгу - "Граф Дракула"

— Він відвернувся і затулив обличчя руками. Я почула сльози в його голосі. М-р Моріс із інстинктивною делікатністю поклав на мить руку йому на плече і потім спокійно вийшов з кімнати.

Мабуть, у серці кожної жінки живе почуття матері, бо я, побачивши сльози і горе цього великого, дорослого, стриманого чоловіка, не могла втриматися від того, щоб не підійти до нього і не спробувати втішити. Мої слова про Люсі викликали спочатку новий вибух горя і сліз, а потім потроху він заспокоївся. Ця сцена і мені коштувала сліз, але вона зміцнювала наші стосунки, і, розлучаючись, ми обмінялися обіцянками бути один одному братом і сестрою.

Проходячи коридором, я побачила м-ра Моріса, який дивився у вікно. Він обернувся, почувши кроки.

— Як Артур? — запитав він. Потім, помітивши мої червоні очі, продовжував: — А, бачу, ви його втішали! Бідолаха, йому це потрібно. Ніхто, окрім жінки, не може допомогти чоловікові, коли у нього сердечне горе; а його нікому втішити.

Своє власне горе він переносив так мужньо, що моє серце спливало кров'ю. Я бачила рукопис у його руках і знала, що, прочитавши його, він зрозуміє, як багато я знала; тому я сказала:

— Я б хотіла мати нагоду втішити всіх, хто страждає. Дозвольте мені бути і вашим другом; приходьте до мене для розради, коли вам буде це потрібно. Ви дізнаєтеся потім, чому я так кажу.

Він побачив, що я говорю серйозно, і, підійшовши до мене, взяв мою руку і підніс до своїх губ; це здалося мені мізерною утіхою для такої мужньої і самолюбної душі; інстинктивно я нахилилася і поцілувала його. Сльози набігли на його очі, але заговорив він абсолютно спокійним голосом:

— Маленька дівчинко, ви ніколи не розкаєтеся в цій душевній доброті!

Потім він пішов до кабінету до свого товариша. «Маленька дівчинка»! — це ті самі слова, з якими він звертався до Люсі: їй він довів свою дружбу!

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Щоденник лікаря Сьюарда

30 вересня.

Я повернувся додому о 5 годині і дізнався, що Годалмінг і Моріс не тільки приїхали, але вже встигли простудіювати копії з різних щоденників і листів, складених і написаних Харкером та його дружиною. Харкер ще не повернувся зі своєї експедиції. Місіс Харкер дала нам по чашці чаю, і я відверто визнаю, що вперше відтоді, як живу в цьому старому будинку, він був схожий на домівку. Коли ми закінчили чаювання, місіс Харкер звернулася до мене:

— Лікарю Сьюард, чи можу я попросити вас про одну послугу? Я хочу бачити вашого пацієнта, м-ра Ренфілда. Дозвольте зустрітися з ним. Написане про нього у вашому щоденнику страшенно мене цікавить!

Для відмови не було жодної підстави; тому я взяв її з собою. Я зайшов до кімнати Ренфілда і сказав йому, що його хоче бачити одна пані. Він відповів абсолютно просто:

— Навіщо?

— Вона обходить увесь будинок і хоче бачити всіх його мешканців, — відповів я.

— Чудово, — відповів він, — пустіть її; але зачекайте трохи, доки я приберу.

У нього був своєрідний спосіб прибирання: він просто проковтнув усіх мух і павуків, складених у коробках, перш ніж я зміг зупинити його. Зрозуміло, що він боявся або підозрював якесь втручання. Закінчивши своє мерзенне заняття, він весело сказав:

— Хай пані зайде, — і сів на край ліжка, опустивши голову, але поглядаючи спідлоба так, щоб бачити її при вході. На мить я подумав, що у нього може бути якийсь злочинний намір; я пригадав, як він був спокійний саме перед нападом на мене в моєму кабінеті, і я постарався стати так, щоб одразу схопити його, якщо він зробить спробу кинутися до неї. Вона зайшла до кімнати з невимушеною грацією, підійшла до нього з милою усмішкою і простягнула руку.

— Добривечір, містере Ренфілд, — сказала вона. — Як бачите, я знаю вас із розповідей лікаря Сьюарда.

Він довго нічого не відповідав, але уважно розглядав її з голови до ніг, а обличчя його було зосереджено похмуре. Поступово цей вираз змінився на здивування, що перейшло в сумнів; потім, на мій превеликий подив, він сказав:

— Адже ви не та дівчина, на якій лікар хотів одружитися? Втім, ви не можете бути нею, бо вона померла.

Місіс Харкер відповіла з чарівною усмішкою:

— О ні! У мене є власний чоловік, з яким я одружилася, перш ніж ми зустрілися з лікарем Сьюардом. Я — місіс Харкер.

— Що ж у такому разі ви робите тут?

— Ми з чоловіком гостюємо у лікаря Сьюарда.

— Ну, так не залишайтеся тут більше.

— Чому ж?

Я подумав, що подібна розмова так само мало приємна місіс Харкер, як і мені, тому змінив тему:

— Звідки ви знаєте, що я збирався з кимось одружуватися?

Його відповідь прозвучала після паузи, під час якої він на мить перевів погляд із місіс Харкер на мене і відразу знову почав дивитися виключно на неї:

— Що за осляче питання!

— Я зовсім так не вважаю, містере Ренфілд, — сказала місіс Харкер, прагнучи завадити мені говорити з ним.

Він відповів, демонструючи стільки ж шанобливості і ввічливості до неї, скільки презирства до мене:

— Ви, звичайно, розумієте, місіс Харкер, що коли людина така люба і шанована, як наш господар, то все те, що його стосується, цікавить наше маленьке коло. Лікаря Сьюарда люблять не тільки його рідні та друзі, але також і пацієнти, з яких деякі майже позбавлені душевної рівноваги і здатні спотворювати причини і наслідки.

Я мало не роззявив рота, почувши це. Мені цікаво було дізнатися, чи не зачепила присутність місіс Харкер якоїсь струни в його пам'яті. Якщо ця фраза була мимовільною або викликана несвідомим впливом місіс Харкер, вона повинна мати певний рідкісний дар і силу. Ми продовжували якийсь час нашу розмову. Ренфілд ще більше вразив мене, розповівши місіс Харкер у зв'язній формі історію свого замаху на мене і висловивши жаль із приводу того, що сталося. Глянувши на годинник, я побачив, що час їхати на вокзал зустрічати Ван Хелзінка, і нагадав місіс Харкер, що треба йти. Вона відразу зібралася, люб'язно сказавши Ренфілду:

— До побачення. Сподіваюся бачитися з вами часто за більш сприятливих для вас обставин.

На мій глибокий подив, він відповів:

— Прощавайте, люба! Благаю Бога, щоб мені ніколи більше не довелося побачити ваше прекрасне обличчя. Хай благословляє і береже Він вас.

Вирушаючи на вокзал зустрічати Ван Хелзінка, я залишив усіх удома. Бідолашний Артур виглядав веселішим, ніж я пам'ятаю його відтоді, як захворіла Люсі, а Квінсі скидався на