Читати книгу - "Мертвим не болить"

чомусь круто згинаєтся й падає. Там, де він стояв, об бетонну стінку ляскає щось кругле й відскакує до другої, протилежної. Граната! Я падаю головою до Юрка. Громовий вибух стрясає насип.

Оглушений, я кілька нескінченно довгих секунд нічого не відчуваю. У трубі гарячий, задушливий смерч. Легені захлинаються від снігу, пилу, різкого смороду сірки. У сірій непроглядності вихор. І раптом я відчуваю, як пекучий біль обценьками хапає коліно. Біль наростає, розтікається по нозі, ширшає. І охоплює її всю, від стегна до мізинця. Бідна, нещасна моя нога! Здається, її доконали. Від болю я не можу поворухнутися й стогну, зціпивши зуби.

Сніговий вихор слабшає. Я підводжу голову. У роті сніг, пісок. У вухах і руках також. Я обмацую все довкола себе. На пальцях тепла, липка мокрота. Це від Юрка. Мабуть, його пошматувало гранатою. Поруч чиясь нога у валянку... Де мій карабін? Трохи виднішає. Виникає низ і верх. Навпроти закопчений, обдертий бік труби. Далі світлий круг недалекого отвору. І раптом у ньому нерухома тінь. Відставлений лікоть. Тонкий, яку щупалець восьминога, автоматний ствол. Німець!

Щось у мені надломлюється, і я безсило випростуюся на снігу. Жахливість становища вже не сприймається. Свідомість затуманюється, і я погано розумію, що сталося. Сприймання уповільнюється у якомусь хворобливому трансі. Тіло безвладне, наче з вати. Голова також напхана ватою. Ні намірів, ні бажань, ні думок. Щось солоне підступає до горла. Інстинктивно я спльовую на сніг. Кров.

Тінь тим часом, пригнувшись, широко й нечутно посувається ближче. Я лежу на спині й очманіло дивлюся на неї. Я бачу лише силует. Знайомий і знеособлений. Як зелена мішень на стрільбищі. Ступивши кроків чотири, він приглядається до Каті. Він страшенно лякливий і сміливий водночас, цей привид. Він як сомнамбула. Коли ззаду з'являється ще двоє, він неначе приходить до тями, набирає реальних ознак і зовсім по-земному кричить:

— Отто! Шау гір! Русіше Валькірія! [15]

І з лютою рішучістю підчеплює ногою тіло Каті. Вона податливо перекочується на бік спиною до світла. Розсипаються по снігу її коси. Одна рука ненатурально заломлюється за спину. Двоє нахиляються над тілом дівчини. Першого, однак, тягне далі. І він, переступивши через єдину Катину ногу, раптом наштовхується на мій погляд.

— Ген Де гох! Ауфштеген! [16]

Від несподіванки він відскакує назад. Однак відразу сміливішає й рішуче ступає наперед, тицяючи мені в обличчя автоматом. Дивно, але я зовсім не боюся. Помалу до мене повертається почуття реальності: він боїться! Якби знав, не боявся б. Я вже не можу його забити. Не можу втекти. Я не можу нічого. І не хочу. Жити не хочу також. Стріляй! Чорт із тобою! У мене все німіє від болю. І більш немає сили все це витримати. Та й для чого. Забивай швидше...

Однак він не забиває.

— Рус! Ауфштеген! Бістро!

Біля мене вже всі троє. Один коротко й боляче б’є стволом карабіна в плече. Я напружуюся й підводжуся на руках. Далі не дає біль. Та й не варто старатися. Однаково заб'ють. Я ж знаю. Так хай забивають одразу. Ці нелюди, вишкіряючись, з ненавистю дивляться на мене. Потім один з них кидає погляд на Юрка. Якимись смердючими чоботами він переступає через мене і нахиляється до небіжчика. Боковим зором я помічаю, як він нишпорить у Юркових кишенях, щось дістає й кидає. Потім підбирає чорний мій карабін, що відкинуло вибухом, — він знову повертається до своїх господарів — німців.

Утретє вони вже не командують. Вони ривком хапають мене за руки і, як мертвяка, волоком витягують з труби. Я розумію, що це вже кінець. Від болю, сонячного світла, а найбільше від, невимовного жалю я замружуюся. Який недоречний, жахливий кінець. І саме тоді, коли найменше на це сподівався. Виявляється, ось де він був, останній мій Сталінград! Виграний фронтом, країною і назавжди, непоправно програний мною.

Та невдовзі мене кидають на гострі, присипані снігом грудки землі. Чиясь рука розстібує на шинелі мій трофейний офіцерський ремінь із жовтої шкіри. Мацає зверху по кишенях штанів. Я ледь розплющую очі і поміж чиїмись розставленими ногами неподалік бачу Сахна. Він стоїть навпроти у гімнастерці, без ременя. З орденом Вітчизняної війни на грудях. Верхній одяг у нього, видно, відібрали. Забинтовану в лікті руку він притискає до живота. Очі його розгублено бігають по німцях. Вигляд у Сахна якийсь ошелешений. Напевно, капітан не знає, чого від них сподіватися, він явно боїться. Моє здивування тим, що й він у полоні, на мить заглушає біль. Як же він не застрелився? Він же повинен застрелитися. Він же не міг здатися в полон.

Я чогось не розумію. Дуже болить нога. Від болю й слабості потьмарюється свідомість. Тисне у грудях, у горлі, нудить. Німці мовчать. Мовчать ті двоє, що перемогли мене в цій війні й витягли з труби. Тепер я їх добре бачу перед собою. Один увесь якийсь дуже рудий — руда щетина на щоках, руді брови, руді вії. Через плече в нього на непідперезаній шинелі висить тельбухата сумка з прив'язаним до неї казанком. Другий молодший, майже мій ровесник, з прищавим обличчям, в окулярах, що чорними шнурівками зачеплені за вуха. Трохи далі від них стоїть ще один, приземкуватий, у довгій шинелі і касці. Флегматичне обличчя його ледь кривиться, кобура парабелума на животі застережливо розстебнута. Мені здається, що він тут головний. За його спиною стоять і чекають ще кілька солдатів. Ніхто з них чомусь на мене не звертає уваги.

Знеможений від болю, морально розіп'ятий, я не збагну відразу, чому вони всі мовчать. Одначе якась тінь, що ворушиться поруч на снігу, змушує мене повернути голову. І тоді я бачу позад себе Енгеля, про якого вже забув. Незграбними руками він пробує розстебнути на собі шинель. Але, видно, задубілі на морозі пальці не можуть впоратися з незвичними для них гапликами російської шинелі. Обличчя в нього якесь перелякане, винувате, і мені раптом здається, що його збираються розстріляти. В офіцера брови насуплені, в очах загрозливе терпіння. Він стежить за Енгелем. Потім робить три кроки наперед і, акуратно розмахнувшись, дає тому ляпаса, раз, удруге. Енгель сприймає це як належне. Нарешті щосили сіпає за полу і поспіхом скидає із себе шинель. Прищавий, в окулярах підчеплює її кінцем карабіна і жбурляє в сніг. Тонкі його губи гидливо підібгані, наче він відкинув стерво.

Здається, з тим, що заважало їм, покінчено. Непідвладне мені напруження спадає, і, слабнучи, я перестаю їх