Читати книгу - "Фелікс Австрія"

пані не розчує. Княгиня киває, губи її змикаються ще щільніше.

Страшні речі розповідає пан Бембнович. (Я вже не раз зауважувала, що він любить різні страхіття.) Каже, у Маріамполі один чоловік на ім’я Григорій Заєць, місцевий господар, захворів на плямистий тиф. Охоплений гарячкою, він схопив сокиру і тричі вдарив нею по голові свою дружину, розколовши їй череп та вирубавши шматок мозку. Місцевий добрий лікар Ожеховський зашив рану, після чого нещасну відвезли до приватного шпиталю Сестер милосердя. Однак немає жодної надії, що вона може залишитись живою.

Віола та Маня, слухаючи розповідь татка, наминають тим часом англійські товченики а-ля Nelson.

Ресторатор Гаубеншток каже, що епідемія тифу і такі трагедії, про які мова — це провина місцевої влади. Більшість проблем — від недотримання гігієни, особливо серед найбідніших верств населення.

Його компаньйон Клаар, розгладивши вусики, додає: насправді ситуацію можна було б значно поліпшити звичайним карболом для дезінфекції.

Адвокат (Котек чи Котик, ніяк не можу запам’ятати його прізвища) у відповідь розповідає історію, почуту від колеґи, який недавно прибув із Кракова. Молодий, сповнений життя та сил чоловік помер від зараження крові після того, як перукар поголив і поранив його брудною бритвою.

Дами ахають. Княгиня Пшитульська скрегоче зубами.

У нас, у Станиславові, такого вже не може трапитись, мовить пані Гаубенштокова — і хвалить моє рибне пюре. Тільки, продовжує вона, слід користуватись послугами фризієрсько-голярського закладу пана Юзефа Шнаппера, розташованого неподалік гандлю пана Ґуравського. Тут жодне зараження крові просто неможливе, і не тільки тому, що заклад утримується у надзвичайній чистоті, що всі інструменти дезінфікують по кілька разів, але і з тієї причини, що кожен клієнт має тут власну шухлядку з бритвою, гребенем, щіточкою, мідницею, білизною, пудрою та іншими речами, які входять у ціну абонемента.

Пан Гаубеншток на це іронічно зауважує, що вже починає не на жарт ревнувати свою дружину до того винахідливого пана Шнаппера — і товариство випиває ще один тост.

Отак товариство розважається, і все йде так добре, що я дозволяю собі ще один келих вина. Дівчата Бембновичів намагаються затягнути Фелікса до танцю, але той уперто сидить при своєму столику, вимальовуючи один за одним профілі і фаси гостей. Княгиня Пшитульська виходить у нього дуже характерною: зморшки навколо рота і на чолі, щілини очей, загострені ніс та підборіддя.

Перед десертом Петро запрошує Аделю до танцю — і вони кружляють павільйоном, як опале листя. Петро дивиться на дружину з серйозним виразом, Аделя тим часом закидає голову і дзвінко сміється, ніби він розповідає їй подумки якісь анекдоти.

Отець Йосиф спостерігає за ними, ледь посміхаючись. А їмость — я бачу — витерла сльозу зворушення і кладе отцеві на плече голову, нині охайно заплетену.

Потім Аделя сідає поруч з Іванкою, гладить її по щоках, шепоче щось їмості на вухо — обидві червоніють та округлюють очі, ніби їх поєднує якась таємниця.

Я стежу, чи комусь не варто змінити посуд, чи всім вистачає видельців, чи хтось не бажає хліба, чи княгиня Пшитульська не перебільшила з мірою випитого шампанського і не потребує вже фіакра, щоб повернутись додому.

Шоколадну ґалярету і морозиво я подаю Феліксові найпершому. Я сиджу навпроти нього, підперши голову рукою і дивлюсь, як він облизує ложку, вимастивши свою гарну бузьку і ставши схожим на малого мурина. Він запиває ласощі оршадою, п’є великими ковтками, голосно сковтуючи, і щоразу потім видихає: «аааааа».

Мій маленький Феліксе, цікаво, чи я колись довідаюсь, звідки ти взявся насправді. Чи була твоєю мамою східна гнучка красуня Му з довжелезним шовковистим волоссям — чи ти був позашлюбним сином дружини корчмаря з-під Сваляви, яку чоловік за зраду вигнав із дому і вона прибилась до театру шевальє Торна? Чи справді тебе навчено пролазити в найменші шпарини, щоб красти коштовності? І якщо так — то чи можеш ти стати іншим, забувши, як тебе дресирували?

Єдине, що я знаю напевне — Феліксові дуже смакують солодощі. Він ковтає оршаду і робить «ааааа».

Гості п’ють каву, їдять торт Захера, лижуть молочне шодо, я навіть не знаю, кого більше хвалять цього вечора — іменинницю Аделю чи мене, її служницю. «Шодо тане в роті, я зараз зомлію від розкоші!» «А такий пляцок по-медіоланськи не куштували навіть в Медіолані!» «Чекайте зі своїми десертами, я все ніяк не годен відірватись від цих паштетиків із раків — це точно не паштетики з янголів?»

Я намагаюсь не зважати. Панове поїли та й забули. Я просто служниця. Готувати, варити, пекти, мити, чистити, церувати. Зціпити зуби, знати і мовчати.

Петро підхоплює з моїх рук тацю з посудом і допомагає донести до кухні.

«Стефцю, — каже він дуже м’яко, — ти ж знаєш, як я тобі вдячний. Стефцю, без тебе нічого б не було. Без тебе наш дім не був би найкращим домом. Ти — наша сім’я».

«Ет, що ти мелеш, Петре, — відмахуюсь я, ховаючи погляд. — Ти випив забагато вина і говориш самі дурниці. Йди нарешті до гостей. Не маю часу я з тобою бавитись».

Коли стихає мазурка, я, несучи тацю з порізаним пляцком, зупиняюсь посеред павільйону, як вкопана, і голосно та повільно — так сновида намагається вимовити щось крізь вату своєї одержимості — кажу: «Шановне панство, у моєї пані, Аделі Сколик (у дівоцтві — Анґер) любовний роман із цим уніатським священиком, отцем Йосифом. Я бачила все на власні очі, як бачу зараз кожного з вас, а ви — мене. Я маю докази — їхню брудну білизну. Я можу підтвердити, пане меценате, присягнути на Біблії, перед судом, що їхній зв’язок триває давно і набув серйозного розмаху».

«Стефо, що ти кажеш!» — вигукує Петро.

«Смердюча свиня!» — кричить Аделя.

«Це неправда!» — перелякано заперечує отець Йосиф.

Всі інші теж зойкають, затуляють обличчя руками, витріщають очі.

«Її треба висікти!» — вказує на мене своїм кістлявим пальцем у чорній рукавичці княгиня Пшитульська.

А Іванка починає рохкати і хрипіти, її очі викочуються з орбіт, шкіра сіріє, язик вивалюється з рота — і вона горілиць падає на долівку. І замовкає.

[…]

Розділ 23

Що мені брати з собою, я і так нічого не маю. Одяг, який дістався мені від Аделі. Постіль, яка належить Аделі. Хромований гребінець із цикадою, який мені подарувала Аделя. (Де він, до речі? Постійно лежав тут, у шухляді біля мого ліжка, а тепер зник. Я точно знаю, що він тут лежав.)

У кожному разі я не впевнена, що маю право кудись звідси піти. Тому