Читати книгу - "Інферно"

і вона могла присягнутися, — що побачила чоловіка, який стежив за ними із затінку. Чоловік у дизайнерських окулярах і краватці, які зазвичай носять студенти-першокурсники. Його обличчя було червоне й вкрите висипом. На мить Елізабет здалося, що знає його, але, коли вона розплющила очі, щоби поглянути на нього ще раз, чоловік уже зник.

Розділ 48

У темряві горища Ленґдона та Сієнну розділяли двадцять футів широкого простору. Планка, пролетівши вісім футів і впавши на дерев’яну раму полотна Вазарі «Апофеоз», грюкнула й затихла. Великий ліхтар, який і досі випромінював світло, покоївся на полотні, утворюючи невеличку гулю, як камінець на брезенті.

— Та планка, що позаду тебе... — прошепотів Ленґдон. — Ти зможеш покласти її так, щоби вона сперлася на брус, на якому я стою?

Сієнна оглянула планку.

— Ні, бо протилежний край упаде на полотно.

Саме цього й боявся Ленґдон; їм тільки цього бракувало: щоби дошка прорвала полотно Базарі й впала з гуркотом униз.

— Я дещо придумала, — прошепотіла Сієнна, рушивши вбік по підпорці до бокової стіни. Ленґдон також рушив за променем ліхтаря; кожен наступний крок ставав дедалі небезпечнішим, бо вони віддалялися від його світла. Добравшись до стіни, вони опинилися майже в суцільній темряві.

— Отам, — прошепотіла Сієнна, показуючи на щось невиразне під ними. — По краю каркаса. Він має кріпитися до стіни. Він має витримати мене.

Не встиг Ленґдон заперечити, як Сієнна вже злізла з підпорки, використовуючи опорні балки як драбину. А потім обережно спустилася на край дерев’яного кесона. Він скрипнув, але витримав. Потихеньку просуваючись кесоном під стіною, Сієнна рушила до Ленґдона так, наче йшла по карнизу хмарочоса. Кесон знову скрипнув.

«Лід тонкий, — подумав Ленґдон. — Тримайся біля берега».

Коли Сієнна вже пройшла половину шляху, наближаючись до підпірки, де він стояв у темряві, Ленґдон відчув нону надію на те, що, може, їм і вдасться вчасно вибратися звідси.

Раптом десь попереду в темряві грюкнули двері, і він почув швидкі кроки, що наближалися перехідним місточком. Ось показався промінь світла, який рушив крізь темряву, з кожною секундою наближаючись до нього. Ленґдон відчув, як надія покинула його. Хтось ішов до них основним місточком, перекриваючи шлях до втечі.

— Сієнно, не зупиняйся, — прошепотів він, інстинктивно зреагувавши. — Іди далі, увесь час тримаючись стіни. На дальньому кінці — вихід. Я тим часом відверну увагу.

— Ні! — гаряче зашепотіла Сієнна. — Вернися, Роберте!

Та Ленґдон уже пішов назад по підпорці до «хребта» горища, залишивши Сієнну в темряві; вона мало-помалу рухалася вздовж бокової стіни на вісім футів нижче за нього.

Коли Ленґдон дійшов до центру горища, на підняту оглядову платформу виступив невиразний силует із ліхтариком у руці, зупинився біля низьких перил і спрямував промінь ліхтаря прямо в очі Ленґдону.

Світло було сліпучим, і Ленґдон відразу ж підняв руки вгору — мовляв, здаюся, не стріляйте.

Більш вразливе становище годі й уявити: він балансував на висоті, намагаючись втримати рівновагу, над Залом п’ятисот, засліплений яскравим променем ліхтаря.

Ленґдон чекав почути або постріл, або якийсь владний наказ, але не почув нічого, окрім тиші. За мить промінь світла відвернув від його обличчя й помацав темряву позаду нього, вочевидь, шукаючи щось інше... або когось іншого. Коли світло припинило сліпити йому очі, Ленґдон зміг роздивитися нечіткий силует, що заступав йому шлях до втечі. То була струнка жінка, вдягнута у все чорне. Він анітрохи не сумнівався, що під її бейсболкою сховалося шпичасте волосся.

М’язи Ленґдона інстинктивно напружилися, а перед його очима поплив образ конаючого на долівці шпиталю лікаря Марконі.

«Вона таки знайшла мене. І прийшла, щоби завершити роботу».

Ленґдону блискавично пригадалися грецькі пірнальники, що проминали точку неповернення і, замість виходу з тунелю, потрапляли до кам’яного мішка, із якого не було виходу.

Убивця знову спрямувала промінь Ленґдону в обличчя.

— Пане Ленґдон, — прошепотіла вона. — А де ваша подруга?

По спині в Ленґдона пробіг холодок. «Ця потвора прийшла, щоб застрелити нас обох».

Ленґдон навмисне поглянув у темряву, у протилежний під Сієнни бік, звідки вони щойно прийшли.

— Вона не має жодного стосунку до всього цього. Вам потрібен я.

Ленґдон молив Бога, щоби Сієнна не зупинялася і йшла далі вздовж бокової стіни. Якщо їй вдасться непомітно прокрастися повз оглядову платформу, вона зможе оминути «шпичасту» жінку ззаду й вийти на головний поміст, щоб добратися до дверей.

Убивця знову повела променем, освітлюючи за Ленґдоном порожнє горище. Коли ліхтар на мить припинив сліпити його, Ленґдон побачив постать, що кралася в темряві позаду жінки в чорному шкіряному костюмі.

«О Господи, ні!»

Сієнна й справді пробиралася брусом до центральної частини кроквяної конструкції, але, на жаль, вона рухалася лише за якихось десять ярдів від нападниці.

«Сієнно, ні! Ти надто близько! Вона тебе почує!»

А тим часом промінь знову засліпив очі Ленґдону.

— Послухайте мене уважно, професоре, — прошепотіла вбивця. — Якщо хочете жити, раджу довіритися мені. Моє завдання скасували. Тому я не маю резону робити вам зле. Ми з вами в одному човні, і я навіть знаю, як вам допомогти.

Та Ленґдон її майже не слухав, бо всі його думки зосередилися на Сієнні, яка, ледь видима у профіль, прудко видряпувалася на поміст за оглядовим майданчиком у небезпечній близькості до жінки з пістолетом.

«Тікай! — спробував він подумки передати Сієнні наказ. — Геть звідси к бісовій матері!»

Однак Сієнна, на превелику тривогу Ленґдона, нікуди не тікала, а навпаки — низенько присіла й мовчки вдивлялася в темряву.

Ваєнта мацала поглядом темряву позаду Ленґдона. «Куди ж вона в чорта поділася? Вони що — розділилися й пішли кожен окремо?»

Ваєнті якось треба було зробити так, щоби ці двоє втікачів не потрапили до рук Брюдера. «Бо це моя єдина надія».

— Сієнно?! — наважилася звернутися до неї Ваєнта хрипким шепотом. — Якщо ти чуєш мене, то слухай уважно. Ти ж не хочеш, щоб вас спіймали люди, які за вами приїхали. Вони не стануть церемонитися й домовлятися. Я знаю, як звідси втекти. Я зможу вам допомогти. Довіртеся мені.

— Довіритися тобі? — виклично спитав Ленґдон, і голос його несподівано став достатньо гучним, щоби його почули всі, хто був неподалік. — Ти ж убивця!

«Сієнна десь поруч, — здогадалася Ваєнта. — Ленґдон промовляє до неї... намагаючись застерегти».

Ваєнта спробувала знову.

— Сієнно, ситуація ускладнилася, але я можу витягнути вас звідси. Задумайся, чи маєш ти варіанти.