Читати книгу - "Інферно"

Ти в пастці, а отже, не маєш вибору.

— Вона має вибір, — голосно вигукнув Ленґдон. — І вона достатньо розумна, щоб утекти від тебе якомога далі.

— Усе змінилося, — наполегливо повторила Ваєнта. — Я не маю резону завдавати шкоди жодному з вас.

— Ти вбила лікаря Марконі! І я підозрюю, що це ти поранила мене в голову!

Ваєнта збагнула: цей чоловік ніколи не повірить, що вона не збирається його вбивати.

«Час розмов скінчився. Що б я не сказала, мені не вдасться переконати його».

Не вагаючись ані секунди, Ваєнта потягнулася до шкірянки й витягнула з кишені пістолет із глушником.

А Сієнна сиділа навпочіпки на помості, непорушно причаївшись у темряві за десять ярдів від нападниці, яка щойно говорила з Ленґдоном. Навіть у сутінках горища цю постать неможливо було сплутати з кимось іншим. Раптом Сієнна з жахом побачила, що жінка вихопила той самий пістолет, із якого застрелила лікаря Марконі.

«От-от стрельне», — подумала вона, спостерігаючи за рухами нападниці.

І справді — жінка в чорному ступила два лиховісні кроки до Ленґдона й зупинилася біля низьких перил, що оточували периметр оглядової платформи над «Апофеозом» Базарі. Відстань між убивцею й Ленґдоном скоротилася до мінімуму. Вона підняла пістолет і націлила його професорові в груди.

— Болітиме якусь мить, не більше, — сказала вона. — Але це мій єдиний шанс.

Сієнна зреагувала інстинктивно.

* * *

Дошка під ногами Ваєнти несподівано затремтіла, і це змусило її трохи розвернутися під час пострілу. І коли вона натиснула на спусковий гачок, то вже знала, що в Ленґдона не поцілила.

Щось наближалося до неї ззаду.

І наближалося швидко.

Ваєнта крутнулася на п’ятах, розвернувши зброю на сто вісімдесят градусів назустріч нападнику, але тієї самої миті щось стрімко налетіло на неї, блиснувши в темряві білявим волоссям. Пістолет знову пшикнув, але нападниця, зігнувшись нижче рівня пістолетного ствола, врізалася в її тіло й надала йому потужного прискорення, спрямованого вгору. Ноги Ваєнти відірвалися від долівки, і вона сильно вдарилася попереком об низькі перила оглядової платформи. Та інерція від удару потягнула її назовні, через перила, і Ваєнта змахнула руками у відчайдушній спробі хоч за щось вчепитися, щоби не впасти, але було вже пізно. Вона перелетіла через перила.

Падаючи в темряві, Ваєнта приготувалася до удару об запилену долівку на вісім футів нижче платформи. Але, як не дивно, приземлення було м’якшим, аніж вона очікувала... наче на її шляху трапився матерчатий гамак, який тепер провиснув під її вагою.

Утративши орієнтацію в просторі, Ваєнта лежала на спині й дивилась на нападницю. А Сієнна Брукс дивилася на неї через перила. Ошелешена Ваєнта розтулила була рот, аби щось сказати, але раптом під нею почувся гучний тріск.

То розривалася тканина, яка її тримала.

І Ваєнта знову полетіла вниз.

Вона падала три довгі секунди, упродовж яких витріщалася в стелю з прекрасними картинами. У центрі полотна прямісінько над нею — у масивній круглій картині із зображенням Козімо Першого в оточенні херувимів на небесній хмаринці — тепер зяяла рвана діра.

А потім був несподіваний страшний удар — і увесь світ Ваєнти щез у непроникному мороці.

* * *

А вгорі, заклякнувши від несподіванки, Роберт Ленґдон стояв і дивився крізь діру в «Апофеозі» на великий зал унизу. На кам’яній підлозі Залу п’ятисот лежала жінка зі шпичастим волоссям і під її головою швидко розтікалася калюжка крові. У руці вона і досі стискала пістолет із глушником.

Ленґдон підняв погляд на Сієнну, яка теж витріщалася вниз, приголомшена моторошною картиною на підлозі. На її обличчі відбився шок.

— Я не збиралася... я не хотіла...

— Ти зреагувала інстинктивно, — прошепотів Ленґдон. — Бо вона саме збиралася мене вбити.

Крізь прорване полотно знизу долетіли збентежені крики. Ленґдон потихеньку відвів Сієнну від перил.

— Нам не можна тут залишатися. Ходімо.

Розділ 49

Агент Брюдер і досі перебував у потаємному кабінетику герцогині Б’янки Капелло, коли почув глухий удар об підлогу й раптову метушню в Залі п’ятисот. Він кинувся до заґратованого віконця й виглянув у нього. Лише через кілька секунд його мозок спромігся усвідомити картину, яку він побачив на кам’яній долівці внизу.

Вагітна адміністраторка музею підійшла до нього ззаду, припала обличчям до ґрат — і, вжахнувшись, враз затулила рота рукою, побачивши сцену на підлозі залу: скалічене тіло в оточенні переляканих туристів. Потім адміністраторка поволі перевела погляд на стелю Залу п’ятисот — і жалісно запхикала. Брюдер підвів голову й простежив за її поглядом до округлої панелі на стелі — у центрі живописного полотна зяяла велика рвана діра.

Він враз обернувся до жінки.

— Як туди потрапити?!

* * *

А на протилежному боці споруди Ленґдон і Сієнна, важко дихаючи, спустилися з горища й прожогом проскочили у двері. Буквально за кілька секунд Ленґдон знайшов маленьку нішу, хитромудро сховану за темно-червоною портьєрою. Він добре запам’ятав це місце під час попереднього приватного візиту.

Сходи герцога афінського.

Тепер, здавалося, звуки кроків і крики долітали до них звідусіль, і Ленґдон знав, що часу вони мають обмаль. Він відсмикнув портьєру і разом із Сієнною прослизнув на невеличкий сходовий майданчик.

Не кажучи ні слова, вони пішли кам’яними сходами вниз. Цей перехід був спроектований як низка моторошно вузьких сходів із крутими поворотами. І що далі вони заглиблювалися, то більш тісними й моторошними здавалися сходи. Але коли Ленґдон уже був жахнувся від думки, що стіни от- от розчавлять його, їхній шлях, на щастя, добіг кінця. Далі йти було нікуди.

Бо вони спустилися на перший поверх.

Сходи завершувалися малесенькою кам’яною камерою, і хоча вийти з неї можна було лише, здавалося, крізь найменші дверцята у світі, їх таки приємно було бачити. Усього чотири фути заввишки, ті дверцята, зроблені з міцної деревини на залізних заклепках, були оснащені здоровенним внутрішнім засувом, щоби ніхто не зміг потрапити всередину.

— За дверима чути шум вулиці, — прошепотіла Сієнна, і досі приголомшена. — А що там за дверима?

— Віа дела Нінна, — відповів Ленґдон, уявивши собі тротуар і натовпи перехожих. — Але там може бути поліція.

— Вони нас не впізнають. Бо шукатимуть блондинку та чоловіка з темним волоссям.

Ленґдон із подивом поглянув на неї.

— Але ж саме такий вигляд ми й маємо...

Сієнна похитала головою, і на її обличчі з’явився вираз сумної рішучості.

— Мені не хотілося б, щоби ти бачив мене такою, Роберте, але, на жаль,