Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

його відчайдушних веселощах проступало щось розпачливе. І лише іноді він здригався від жаху, пригадуючи ту мить, коли побачив біле, мов хустинка, обличчя Джеймса Вейна, котрий пильно спостерігав за ним, притиснувшись до шибки оранжереї.

Розділ XVIII

Другого дня Доріан не виходив з будинку і більшість часу пробув у себе в кімнаті, знеможений диким страхом перед смертю, але й до життя вже збайдужілий. Від усвідомлення того, що хтось на нього чигає, вистежує його, готує йому пастку, — він не мав жодної спокійної хвилини. Досить було війнутись гардині, і Доріан уже здригався. Сухе листя, яке вітер жбурляв у вікна, нагадувало Доріанові його нездійснені заміри й будило несамовиті каяття. Тільки він заплющував очі, як перед ним знову зринало обличчя моряка, що вдивлявся крізь затуманене скло, і знов тяжка рука жаху стискувала йому серце.

А може, це лише його уява викликала з мороку ночі примару месника і моторошну картину грядущої покари? Бо ж дійсність — хаотична, і лише людська уява діє з разючою логічністю. Тільки завдяки уяві вслід за гріхом приходять докори сумління. І тільки уява малює нам жаскі наслідки кожного нашого злочину. В реальному світі фактів грішники не зазнають покари, а праведники не винагороджуються. Успіх супроводжує сильного, поразка спадає на слабкого. Ось і все!..

Та й, зрештою, якби хто сторонній тинявся довкола дому, його побачила б челядь або сторожа. Якби чиїсь сліди було знайдено на клумбах, садівники доповіли б йому. Ні, ні, це все його уява! Брат Сібіл не повернувся, щоб убити його. Той морячок відплив на судні і десь загине в холодному морі. Хай там як, а від Джеймса Вейна він, в усякому разі, убезпечений. Адже цей моряк не знає і не може дізнатись імені того, до кого він має претензії! Маска юності врятувала Доріана Ґрея.

А якщо це все тільки міраж, то як страшно було думати, що сумління може породжувати такі моторошні фантоми і, надаючи їм видимої форми, змушує їх рухатись перед людиною! Що за життя мав би він, якби удень і вночі привиди його злочинів вдивлялись у нього з темних закутів, брали його на глум із потайних сховків, нашіптували йому щось у вуха під час бенкетів, будили його крижаним дотиком зі сну! На цю думку він аж пополотнів зі страху — на нього наче війнуло зимним холодом. І навіщо він у ту жахливу мить божевілля убив свого друга! Як моторошно й згадувати про ту сцену! Вона мовби знову стояла у нього перед очима. Кожна моторошна деталь воскресала в пам’яті і проймала Доріана ще більшим жахом. З чорної безодні Часу здіймалася у кривавих шатах грізна тінь його злочину.

Коли лорд Генрі прийшов о шостій годині, він застав Доріана в сльозах: Доріан ридав, немов серце йому краялося з горя.

Аж на третій день набрався він духу вийти з дому. Напоєний запахом соснової глиці ясний зимовий ранок повернув Доріанові радість і життєвий запал. Але не тільки зовнішні обставини спричинили зміну. Усе його єство повстало проти надміру муки, що намагалася порушити й скалічити його душевний спокій. З ніжними витонченими натурами завше так. їхні могутні пристрасті мчать стрімголов, якщо їх не приборкано. Вони або вбивають людину, або вмирають самі. Дрібничкові печалі й дрібничкова любов затято живучі. А велике кохання й велике горе гинуть від надміру своєї сили. До того ж Доріан переконав себе, що він жертва враженої жахіттям уяви, і оглядався тепер на свої страхи з поблажливим жалем, але більше — з погордою.

Після сніданку він цілу годину прогулювався з герцогинею в саду, а тоді поїхав через парк приєднатись до гурту мисливців. Хрусткий мороз, наче сіль, устилав траву. Небо скидалося на перекинуту чашу з блакитного металу. Обідочок льоду огортав краї тихого озерця, порослого очеретом.

На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клавстона, брата герцогині, як той викидав з рушниці два зужитих набої. Доріан вискочив з екіпажу і, наказавши конюхові одвести кобилу назад, рушив до гостя, продираючись заростями кущів та прив’ялої папороті.

— Ну як вам — добре полювалося, Джефрі? — спитав він, підійшовши ближче.

— Та не дуже, Доріане. Птиця, либонь, чи не вся перебралась на луки. Може, після обіду більше поталанить, як перейдемо на інше місце.

Далі Доріан ішов поруч з Джефрі. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунастими й червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки загоничів, що долинали час від часу, і слідом за цим різке клацання рушниць — усе це чарувало Доріана й наповнювало п’янким відчуттям свободи. Безжурне щастя і безтурботна радість наче окрилювали його.

Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою — ярдів з двадцять поперед них, — вихопився заєць. Наставивши вуха з чорними кінчиками й витягуючи задні лапки, він вітром летів углиб вільшаника. Сер Джефрі миттю приклав рушницю до плеча. Але граційність рухів звіряти несподівано чимось привабила Доріана Ґрея, і він скрикнув:

— Не стріляйте, Джефрі! Хай собі живе!

— Що за дурниці! — засміявся Клавстон, і саме в ту мить, коли заєць скочив у гущавину, пальнув. Почувся подвійний крик — моторошний скавк пораненого зайця і ще моторошніший передсмертний крик людини.

— Боже, я попав у загонича! — зойкнув Джефрі. — Який це осел поперся під постріли! Гей, там, припиніть стрілянину! — гукнув він на весь голос. — Людину поранено!

Надбіг старший гайовий з палицею в руці.

— Де, сер? Де він?

Стрілянина тим часом ущухла по всій лінії.

— Он там, — сердито відповів сер Джефрі, поспішаючи до гайка. — Якого біса ви не тримаєте своїх людей позаду? Зіпсували мені все полювання!

Доріан дивився, як вони обидва заглибились у вільшаник, розсуваючи гнучке податливе гілля. За хвилину вони вийшли з гущини, тягнучи на осоння чиєсь тіло. Доріан з жахом відвернувся, подумавши, що злий фатум переслідує його, хоч куди б він пішов. Він чув запитання сера Джефрі, чи нещасний таки помер, і ствердну відповідь гайового.

Ліс нараз немов ожив людськими обличчями, тупотом багатьох ніг і приглушеним гомоном. Поміж верховіття лопітливо пролетів великий фазан з мідно-червонястим пір’ям.

Через кілька хвилин, які знервованому Доріанові здалися нескінченною вічністю муки, він відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувсь і оглянувся.

— Доріане, — мовив лорд Генрі, — я радив би на сьогодні облишити лови. Далі полювати якось не годиться.

— Я волів би, щоб їх відклали назавжди, — знеможено озвався Доріан. — Це все таке відразливе й нелюдське! Що, той загонич?..

Він не зміг