Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

саму. Зрештою, однак, вона згадала про одну з книжок, які оточували її, і це допомогло їй знайти нехитру відповідь, немовби захищену бар’єром офіційности:

 — Ви робите помилку, властиву всім чоловікам, — осудливо промовила вона. — У коханні ви сприймаєте партнера не як рівноправну людину, а просто як доповнення до вас самих, а тоді ще й розчаровуєтесь. Ви, бува, не ставили перед собою запитання: а чи не веде до окриленої й гармонійної еротики лише суворіше самовиховання?!

Ульріх мало не роззявив рота; але, мимоволі захищаючись від цієї вченої аґресії, відповів так:

 — Чи знаєте ви, що про можливості виникнення і виховання душі мене вже розпитував сьогодні й начальник відділу Туцці?!

Діотима різко звелася в ліжку.

 — Як?! Невже Туцці розмовляє з вами про душу? — вражено спитала вона.

 — Авжеж, звичайно. Хоче з’ясувати, що воно таке, — підтвердив Ульріх, але вирішив довше не затримуватись і тільки пообіцяв, що, можливо, іншим разом порушить обов’язок мовчати й розповість і про це.

18. Моралістові важко дається написати листа

Цей візит до Діотими поклав край тривожному стану, який не полишав Ульріха після його повернення додому: вже другого дня, ближче до вечора, він сів за письмовий стіл, відразу знову відчув себе тут на місці й затишно і почав писати листа Аґаті.

Йому було ясно — таким легким і ясним іноді буває безвітряний день, — що її легковажний намір украй небезпечний; те, що вона вже зробила, ще могло означати не більше, ніж ризикований жарт, який стосувався лише їх двох; але це залежало тільки від того, чи сестра від свого наміру відмовиться, перше ніж він почне втілюватися в життя, а така небезпека з дня на день зростала. Дописавши до цього місця, Ульріх відклав ручку, і його взяли сумніви, чи варто довіряти пошті листа, в якому відверто йшлося про такі речі. Він сказав собі, що було б, мабуть, з усіх поглядів розважливіше, замість відсилати листа, вже найближчим потягом виїхати до Аґати самому; але робити це йому, з другого боку, видалося, звичайно, й безглуздим, адже він стільки днів про цю справу навіть не згадував. Зрештою Ульріх збагнув: нікуди він не поїде.

Він усвідомив, що причиною цього послужило щось майже таке саме тверде, як рішення. Йому хотілося зачекати й подивитись, чим усе це скінчиться. Перед ним стояло лише одне запитання: якою мірою він справді й недвозначно бажав зачекати, і щодо цього в голові його роїлися всілякі далекосяжні думки.

Отож на самого початку він завважив, що досі щоразу, коли поводився «морально», в духовному сенсі виявлявся в гіршому становищі, ніж тоді, коли діяв чи міркував так, як це зазвичай називають словом «аморально». І це тенденція загальна: адже в ситуаціях, які протиставляють людину її оточенню, вона мобілізує всі свої сили, а там, де людина просто виконує свої обв’язки, вона поводиться, само собою зрозуміло, не інакше, ніж тоді, коли сплачує податки; звідси випливає, що будь-яке зло люди коять з більшою чи меншою мірою фантазії й пристрасти, тоді як добру, навпаки, притаманна очевидна убогість емоцій і їхній жалюгідний стан. Ульріх пригадав, що Аґата дуже безпосередньо висловила це тяжке становище моралі запитанням, чи вже недобре бути добрим. Це ж, мабуть, важко й страшенно цікаво, стверджувала вона, дивуючись тому, що майже всі моральні люди все-таки нудні.

Він задоволено всміхнувся й, міркуючи так далі, виснував, що тепер вони з Аґатою разом опинилися в особливій опозиції до Гаґауера, яку можна приблизно назвати опозицією людей по-доброму поганих до людини по-поганому доброї. Й коли не брати до уваги великої середини життя, яку справедливо займають люди, в чиїх помислах загальні поняття «добро» і «зло» взагалі вже не трапляються, відколи такі люди відірвалися від материної спідниці, то крайні широти, де хто-небудь іще докладає моральних зусиль, нині справді полишені таким по-злому добрим чи по-доброму злим людям, декотрі з яких зроду не бачили, як літає добро, й не чули, як воно співає, і тому вимагають від усіх довкола себе, щоб вони вкупі з ними захоплювалися такою природою моралі, де на засохлих деревах сидять пташині опудала; у відповідь на це другі, по-доброму злі смертні, роздратовані своїми суперниками, виявляють ревне прагнення — принаймні подумки — до зла, ніби переконавшись, що тепер лише в злих діяннях, які ще не такі до решти заяложені, як добрі, ще ворушиться трохи моральної живини. Таким чином, світ міг тоді (певна річ, Ульріх не зовсім усвідомлював таку перспективу) вибирати, від чого йому померти — від своєї спаралізованої моралі, чи від своїх гнучких противників моралі, і він, либонь, і донині не знає, на що з таким грандіозним успіхом урешті зважився, хіба що та більшість, якій узагалі про мораль думати ніколи, взялася б за неї в цьому особливому випадку, позаяк втратила довіру до своєї ситуації, а згодом, звичайно, й багато чого ще; адже людей злих по-злому — тих, на кого дуже легко скласти за все відповідальність, — вже й тоді було так само мало, як тепер, а по-доброму добрі становили собою завдання таке саме далеке, як безкінечно далека зоряна туманність. Та саме про них і міркував Ульріх, а до всього іншого, про що він нібито міркував, йому було байдуже-байдужісінько.

І своїм роздумам він надав ще загальнішої й ще не виразнішої форми, поставивши замість «добра» і «зла» співвідношення, яке існує між вимогами «Зроби!» й «Не зроби!» Адже поки мораль (і це однаковою мірою стосується і духу любови до ближнього, й духу варварської орди) перебуває на піднесенні, «Не зроби!» — то лише зворотний бік і природний наслідок отого «Зроби!»; дія й бездіяльність розпечені до червоного жару, а помилки, з ними пов’язані, великого значення не мають, бо то — помилки героїв і мучеників. У такому стані добро і зло — те саме, що щастя й нещастя всіх людей. Та щойно суперечливе починає домінувати, поширюється і його здійснення вже не викликає аж таких труднощів, співвідношення між вимогою й забороною неминуче виходить за межі вирішального стану, де обов’язок уже не народжується щодня живим і новим, а його, знекровленого й розкладного на «якщо» та «але», доводиться тримати напоготові для всіляких потреб; і ось тут і починається процес, в подальшому перебігу якого чесноти й вади, внаслідок свого походження з тих самих правил, законів, винятків і обмежень, чимдалі дужче уподібнюються одні