Читати книгу - "Ключ від Королівства"

Але це якось… розпливчато і не дуже цікаво. Все одно що світловолосу дівчинку назвати Маленькою Блондинкою.

— Е-е-е, — я зніяковіла. — Можна подумати?

— Звичайно.

Над нашими головами співали пташки. Зелений листок упав у воду і поплив вниз за течією, як човник. Я сіла навпочіпки, погладила зелений мох і пригадала все, що було.

— Давайте назвемо його Ланс. На честь…

Я замовкла.

— Згоден, — сказав Оберон після коротенької паузи. Зробив крок уперед, простягнув над водою руку.

— Дається ім’я тобі — Ланс, на честь воїна, що поліг у бою. Звися так, і тільки так, навіки-віків.

Вода раптом зашипіла, неначе напір її збільшився вдвічі. Полетіли зі скелі бризки, впали в потік кілька дрібних камінчиків, струмок скаламутився, завирував і знову заспокоївся, ніби заснув.

— Він що, зрозумів?! — запитала я приголомшено. — Це що… насправді? Він знає своє ім’я? Так?

— Ліно, — Оберон дивився в небо, — це ж нове Королівство, воно росте, нічого чарівнішого й прекраснішого не буває на світі. Тут ти з кожним деревом можеш говорити, і воно тобі відповідатиме…

— Справді?! А чому ж ми їх рубаємо?

— Ми рубаємо тільки ті, що дозволяють себе зрубати… Вони продовжують себе в Королівстві. Власне, як ми. Як Ланс. Як я…

— Але ви живі? — швидко запитала я.

Зашуміла вода. Збурився чорторий. Оберон мовчав.

— Ваша величносте?

Він усміхнувся.

— Знаєш… Нам потрібно придумати ще стільки імен! Там є озеро в горах. Скоро ми побачимо над ним драконів.

— Ваша величносте, — я витерла кулаком сухі очі. — Присягніться, що якщо вашому життю загрожуватиме небезпека, ви покличете мене на допомогу.

— Розумієш, Ліно…

Я вперто дивилася йому в очі.

— Присягайтеся. Негайно.

Він мовчав. До його бороди прилипла павутина.

— Ви не довіряєте мені? — я сердилася. — Присягайтеся!

— Присягаюся, — сказав він дуже тихо.

Проте я почула.

* * *

Коли ми повернулися на будівельний майданчик і під’їхали до майбутнього замку, я роззявила рота. Уже зводили стіни! Роботу, на яку в цих умовах мав піти принаймні місяць, було зроблено за один день. Мов за помахом чарівної палички.

— Уяви, що металеві ошурки розсипано на листку картону. А із зворотного боку листка піднесли могутній магніт. Ошурки почали рухатися, хаос змінився порядком — вони вишикувалися вздовж силових ліній. Це дуже грубий приклад… Гаразд. Уяви, що розумна й талановита людина цілими днями лежить на дивані, нездатна ні на що. Раптом до неї приходить ідея, вона встає, йде, працює день у день, прямує вперед у пошуках сенсу, який їй — мигцем, краєчком — відкрився… Отак і світ тягнеться за Королівством. Замок хоче бути побудованим, струмок хоче стати річкою. Селянин мріє збудувати тут будинок, ремісник — майстерню… Поглянь!

Я простежила за його пальцем і на мить побачила, як над верхівками гір пролетіла, витягаючи довгу шию, штуковина, схожа на динозавра.

* * *

Пізно ввечері я вибралася з куреня, де перед тим блаженно проспала годин п’ять чи шість. Робота на будівельному майданчику не припинялася навіть вночі. Зробивши невелику зарядку, я рушила повз печі, де обпалювалися червоні цеглини, повз кузню, чудом збудовану за кілька годин, повз пилораму, що потопала в горах тирси й стружки. Пройшла вирубкою й заглибилася в ліс. Ноги мої йшли самі, й тільки на півдорозі я зметикувала, що йду, виявляється, відвідати Ельвіру та принца.

Принести їм радісну звістку — їх вибачать, і все забудеться.

Межа Королівства, яку було добре видно нічним баченням, за день просунулася на багато тисяч кроків і досягла тепер майже самого струмка. Струмок на ім’я Ланс зустрів мене привітним плескотом.

— Доброї ночі, — сказала я ввічливо. І подумала: може, Оберон пожартував наді мною? Струмок — це все-таки не тварина…

— Тебе назвали на честь хорошої людини. — Я сіла навпочіпки й опустила долоню у воду. — Можна, я тут вмиватимуся? Він був трішечки занудою, однак загалом… будь гідний його, добре?

Вода так само пробивалася крізь каміння, розліталася, бризкала і стікалася в потік.

— Нічого ти не розумієш, — сказала я з жалем. — Краще з кошеням розмовляти, ніж з тобою… Ну гаразд. Я пішла.

Скоро за деревами з’явився вогник. Я сповільнила крок. Мені тільки тепер спало на думку: а що я їм скажу? Як привітаюся?

Вони сиділи біля багаття, над яким булькав казанок із варивом. Запах був неприємний — якогось смердючого жиру. Коли я вийшла з темряви, вони перелякано повернули голови — однаково.

— Це я, — сказала я примирливо. — Привіт.

— Привіт, — хрипко озвався принц. Ельвіра не відповіла.

— Е-е-е, — я переминалася з ноги на ногу. — Як ви тут?

— Добре, — принц підкинув гілочку у вогонь. — Ми думали, ти до себе додому пішла.

— Ні, — я зніяковіла. — Рано ще.

— Що, король не пускає?

— Пускає, чому…

— Виправдав тебе?

Я зітхнула.

— Скоріше, пробачив. Як і вас.

Ельвіра неприємно посміхнулася, однак і далі мовчала.

— Коли буде суд, знаєш? — після паузи запитав принц.

— Коли замок добудують. Чи раніше. Та яке це має значення? Я ж кажу — пробачив…

— А нам не потрібне його пробачення, — сердито сказала Ельвіра. — Ми самі по собі. І скажи йому, хай тебе більше не присилає.

— А він і не присилав! Я сама…

Ельвіра посміхнулася ще противніше і назавжди перестала бути схожою на Мальвіну.

— Так ми тобі й повірили… — буркнула вона.

Я подумала, що через них не тільки Ланс загинув, через них Оберон дав обіцянку, яка загрожує його життю. Я хотіла сказати, що вони дурні й егоїсти і всіх судять по собі. Я хотіла сказати, що дарма сюди приперлася пізно ввечері — не хочуть по-доброму, ну й не треба…

Натомість я мовчки повернулася й пішла назад у ліс. Ішла й слухала хрускіт гілок під чобітьми, дивилася нічним баченням — плаский світ без тіні, без об’єму.

Може, політати?

Я не пробувала літати відтоді, як Оберон підібрав мене на березі під скелею. Дуже неприємні спогади. Жахливі. Та й хто літає вночі, тільки сови та кажани…

Я зупинилася біля струмка на ім’я Ланс. До нової межі Королівства було лише десять кроків, однак мені раптом стало чомусь дуже холодно.

Мерзлякувато потираючи долоні, я підвела голову…

І побачила її.

* * *

Її неможливо знищити.

Її неможливо забути — розпливчасте сіре тіло, ніс-картопля і очі, схожі на дві бродячі ями. Вона чекає, поки ти розслабишся, поки ти повіриш у свою перемогу, поки ти думатимеш зовсім про інше — і тоді з’явиться перед тобою у всій своїй потворності. Якби в мене був посох, я б знала, як її зустріти, однак у мене не було при собі навіть складаного ножика.

Межа! Кілька кроків — і вона не