Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

цента не дає. А я збираюсь податися до свого брата Еда на Горбату гору. Отож мені потрібні черевики, тютюн, та й ще дещо. Коли Ренсі знайшов гроші на розлучення, то нехай знайде і мені на прожиток.

Ренсі Білбро аж рота роззявив з несподіванки. Раніше у них і мови не було про гроші на прожиття. Але від жінок завжди можна чекати приголомшливих несподіванок.

Мировий суддя Бинаджа Уїддеп зрозумів, що й цей пункт вимагає юридичного розв'язання. Проте в кодексі законів не було нічого сказано і щодо грошей на прожиття. Однак жінка була боса, а стежка до Горбатої гори – крута й кам'яниста.

— Еріело Білбро, – офіційним тоном запитав суддя, – у справі, що зараз оце слухається в суді, скажіть, яка сума, на вашу думку, буде справедливою і достатньою для прожитку.

— Думаю, – відповідає жінка, – на черевики та на все інше нехай буде п'ять доларів. Невеликі гроші, але дочалапати до брата Еда вистачить.

— Названа сума, – проголосив суддя, – не є надмірною. Ренсі Білбро, за рішенням суду, ви повинні сплатити позивачці п'ять доларів, щоб ухвала про розлучення набрала чинності.

— У мене вже нічого нема, – тяжко зітхнув Ренсі. – Я все вам оддав.

— У противному разі, – додав суддя, люто видивляючись поверх окулярів на Ренсі, – вас буде звинувачено у неповазі до суду.

— Ото я так собі думаю, якби ви почекали до завтра, – благально мовив Ренсі, – я б, може, десь і нашкріб чи позичив п'ятірку. Хіба ж я знав, що їй треба давати на прожиток?

— Слухання справи відкладається, – оголосив Бинаджа Уїддеп, – завтра ви обоє прийдете сюди і виконаєте судову ухвалу. Після чого вам буде видано свідоцтво про розлучення.

Він усівся на порозі й заходився шнурувати черевики.

— Доведеться їхати до дядька Зайї, – вирішив Ренсі, – там і переночуємо. – Він сів у бідарку з одного боку, Еріела залізла з другого. Низенький рудий бик, підкоряючись легенькому удару мотузяних віжок, повільно обійшов півколо, і підарка поповзла геть, збиваючи колесами куряву.

Мировий суддя Бинаджа Уїддеп сидів і смоктав бузинову люльку. Під вечір він дістав свою щотижневу газету й заходився читати. Читав доти, аж доки посутеніло і рядки газети почали розпливатися. Тоді він засвітив лойову свічку, що стояла на столі, й читав далі, поки не зійшов місяць, сповістивши, що пора вже вечеряти.

Суддя жив у складеній з товстих колод хатині на схилі горба, біля сухої тополі. Йдучи додому вечеряти, він перейшов струмок, що біг між густих лаврових заростей. Тут назустріч йому з-за кущів раптом ступила людська постать і наставила в груди рушницю. Капелюх у нападника був низько насунутий, більшу частину обличчя закривала якась шматина.

— Ану давай гроші, – мовила постать, – і не писни. Бо я нервовий, палець на гачку так і танцює.

— У м-мене тільки п-п'ять доларів, – запинаючись проказав суддя, витягуючи кредитку з жилетної кишені.

— Скрути її, – почувся наказ, – і засунь у дуло. Кредитка була нова й хрустка. Навіть незграбними і тремтячими від страху пальцями її неважко було скрутити в рурочку і значно важче – запхнути в ствол рушниці.

— А тепер іди собі, – сказав грабіжник.

І суддя не загаявся скористатися з цього дозволу.

На другий день рудий бичок знову притягнув бідарку до дверей суду. Суддя Бинаджа Уїддеп був у черевиках, бо вже давно ждав відвідувачів. У його присутності Ренсі Білбро дав своїй дружині п'ятидоларовий папірець. Очі судді вп'ялися в нього. Папірець мав такий вигляд, наче недавно був скручений і застромлений у ствол рушниці, Але суддя утримався від коментарів. Адже будь-якому папірцю може забандюритися скрутитись. І він вручив кожному відвідувачеві свідоцтво про розлучення. Обоє стояли, не знаючи, що сказати, і мовчки згортали одержані гарантії своєї свободи. Жінка кинула боязкий погляд на Ренсі.

— То ти зараз на бідарці додому, – сказала вона. – Хліб на полиці, в бляшаній коробці. А шмат свинини я поклала в казанок, щоб собаки не дістали. Увечері не забудь накрутити годинника.

— А ти, знацця, до брата Еда? – спитав Ренсі, тонко вдаючи байдужого.

— Та до ночі треба було б добратися. Мабуть, не дуже вони зрадіють, коли я до них заявлюся, а де ж більше мені подітися. Це – не близький світ, я вже піду. Ну, попрощаємось, Ренсі, хоч ти, може, й не захочеш попрощатись…

— Я ж не якийсь там пес, – мученицьким тоном мовив Ренсі, – щоб не захотіти попрощатись, це ти рвешся скоріше втекти звідси, то, може, сама не хочеш, щоб я попрощався.

Еріела мовчала. Вона ретельно згорнула п'ятидоларову кредитку та свідоцтво про розлучення і сховала за пазуху. Дивлячись крізь окуляри, Бинаджа Уїддеп з сумом простежив, як зникли гроші.

Суддя думав про своє і незабаром сказав слова, які свідчили, що він належить до дуже численної категорії людей, здатних співчувати, або до значно менш численної категорії видатних фінансистів.

— Самотньо тобі буде в старій хатині сьогодні вночі, Ренсі, – мовила Еріела.

Ренсі Білбро розглядав Камберлендське пасмо гір, ясно-синє в сонячному промінні. На Еріелу він не дивився.

— Авжеж самотньо, – відповів. – Та коли хтось дуріє і добивається розлучення, то його силоміць не втримаєш.

— Є ще дехто, хто хоче розлучення, – сказала Еріела, звертаючись до стільця. – І не хоче, щоб дехто залишився.

— А ніхто й не казав, що не хоче.

— А ніхто й не казав, що хоче. Краще вже мені не баритись, а йти до брата Еда.

— Тепер ніхто не зможе накрутити того старого годинника.

— Може, мені поїхати з тобою на бідарці, Ренсі, та накрутити тобі годинника? Вираз обличчя горянина зостався непроникним, на ньому не відбилось ніяких почуттів. Але він простягнув свою широченну п'ятірню, і тонка, засмагла рука Еріели сховалася в ній. На мить душа цієї жінки прозирнула крізь незворушні риси її лиця, одухотворивши їх.

— Собачня тепер не набридатиме тобі, – сказав Рейсі. – Згоден, я поводився з тобою погано. Накручуй вже того годинника ти, Еріело.

— Моє серце там, у нашій хатині, – прошепотіла Еріела, – з тобою. Я більше не казитимусь. Їдьмо додому, Ренсі, щоб устигнути завидна.

І вони попрямували до дверей, забувши про мирового суддю, але Бинаджа Уїддеп зупинив їх.

— Іменем штату Теннессі, – проголосив він, –