Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

повно варварів, які грабують, убивають. Траплялося, що на до” розі між містом і фортецею викрадали жінок і вбивали чоловіків. Пешкаурі — це не південна провінція…

— І все ж таки я тут, ціла й неушкоджена, — нетерпляче перервала його Деві. — Я показала мій перстень із печаткою стражнику біля вежі і тому, що біля твоїх дверей, вони дозволили мені зайти без повідомлення, не знаючи мене, але підозрюючи, що я — таємний кур’єр з Айодії. Не гаймо часу. Є у тебе які-небудь вісті від; вождя варварів?

— Ніяких, окрім погроз і прокльонів, Деві. Він обережний і підозрілий. Вважає, що це пастка, і, певне, його важко за це звинувачувати. Кшатрії не завжди дотримувалися своїх обіцянок, що давали людям гір.

— Він мусить прийняти мої умови! — перервала його Жазміна, стискаючи кулаки так, що побіліли пальці.

— Не розумію, — губернатор похитав головою. — Коли мені вдалося зловити цих сімох горян, я повідомив, як годиться, про це вазаму, але, перш ніж я встиг їх повісити, мені прийшов наказ не поспішати й домовитися з їхнім вождем. Так я і зробив, та він, як я вже говорив, не поспішає. Ці люди належать до племені афгулів, а їхній вождь прибув із заходу, і звуть його Конан. Я передав йому, що завтра повішу їх удосвіта, якщо він не прийде.

— Чудово! — вигукнула Деві. — Добре задумав. Я відповім тобі, чому я віддала такий наказ. Мій брат… — промовила вона уривчастим голосом, губернатор нахилив голову, за традицією пошанувавши тим пам’ять померлого короля, — король Вендії став жертвою чаклунства. Я присягнулася, що присвячу своє життя помсті вбивцям. Вмираючи, брат навів мене на слід, яким я і йду. Я прочитала Книгу і розмовляла з безіменними відлюдниками з печери Йелай. Я дізналася, хто і як його вбив. Це зробили Чорні Чаклуни з гори Імш.

— Боже! — прошепотів Чундер Шан і зблід. Вона пронизала його поглядом.

— Боїшся їх?

— Хто ж їх не побоюється, ваша високосте? — відповів він. — Це демони, що живуть у безлюдних горах за перевалом Забар. Але перекази твердять, що вони рідко втручаються в справи простих смертних.

— Не знаю, чому вони вбили мого брата, — сказала вона. — Та я присягнула на вівтарі Асура, що знищу їх. Мені нині потрібна допомога горян. Без них кшатрійська армія не пройде на Імш.

— Так, — буркнув Чундер Шан. — Чистісінька правда. Нам довелося б битися за кожну п’ядь землі, а волохаті горяни скидали б на нас каміння з кожного пагорба і рвали б нам горлянки в кожній полонині. Колись туранці прорвалися через Гімелії, та скільки їх повернулося в Курусун? Зовсім небагато з тих, хто врятувався від кшатрійського меча, коли король, твій брат, розбив їхню кінноту над річкою Юмда, знов побачили Секундерам.

— Тому мені необхідно підпорядкувати прикордонні племена, — сказала Деві. — Люди, що знають дорогу на Імш…

— Але вони бояться Чорних Чаклунів і обходять ту прокляту гору, — перервав її губернатор.

— А їхній вождь, Конан, теж боїться Чаклунів? — запитала вона.

— Ну, якщо говорити про нього, — сказав губернатор, — я сумніваюся, чи існує щось, чого б цей диявол уві плоті боявся.

— Мені теж так говорили. Отже, це саме той, хто мені потрібен. Він хоче звільнити сімох своїх людей? Чудово, платою за свободу будуть голови Чорних Чаклунів!

Останні слова вона вимовила голосом, повним ненависті, її руки мимоволі стислися в кулаки. Стоячи з гордо піднесеною головою і грудьми, що високо здіймалися, вона здавалася втіленням люті.

Губернатор знову преклонив коліно, знаючи зі свого багаторічного досвіду, що жінка, яку захопив такий вулкан почуттів, так само небезпечна для оточуючих, як і розлючена кобра.

— Буде так, як бажає ваша високість, — сказав він, а коли Деві дещо охолола, підвівся і спробував застерегти її:

— Не можу передбачити, що зробить Конан. Горяни завжди були неспокійні, а в мене є підстави вірити, що емісари туранців підбивають їх нападати на наші землі. Як ваша високість знає, туранці заснували на півночі Секундерам та інші міста, хоча горські племена все ще не розбиті. Король Ездигерд одвіку жадібно поглядає на південь і, можливо, збирається завдяки зраді досягти того, чого не вдалося йому досягти силою. Можливо, Конан — один із його шпигунів?

— Побачимо, — відповіла Деві. — Якщо він цінує своїх людей, то з’явиться удосвіта біля воріт, аби вести переговори. Я проведу цю ніч у фортеці. В Пешкаурі я приїхала перевдягненою, а свій почет влаштувала на заїжджому дворі, а не в палаці. Окрім них, тільки ти знаєш про моє прибуття.

— Я проведу вашу високість до покоїв, — сказав губернатор. Коли вони вийшли до коридору, він кивнув стражнику, який стояв перед дверима. Той, оголивши зброю, рушив за ними. Перед кімнатою на них чекала придворна дама, теж у вуалі, як і її пані. Всі четверо пішли широким, покрученим коридором, освітленим кіптявим полум’ям смолоскипів. Підійшли до приміщень, призначених для знатних гостей, в основному для генералів і віце-королів, бо досі ніхто з королівської сім’ї не вшановував фортецю своєю присутністю. Чундера Шана весь час непокоїла думка, що це приміщення не зовсім підходить для такої важливої особи, як Деві. І хоча Деві прагнула, щоб у її присутності він почувався вільно, він усе ж таки відчув полегшення, коли вона його відпустила. Низько кланяючись, губернатор вийшов і скликав усіх слуг; які були у фортеці, щоб вони поклопоталися про гостей. Щоправда, він не сказав, хто ці гості, але поставив перед їхніми дверима загін списоносців, а разом з ними і воїна, який раніше охороняв двері його власної кімнати. Збитий з пантелику всіма цими подіями, він забув замінити його іншим.

Минуло небагато часу після того, як губернатор пішов, коли Жазміна пригадала, що забула дещо сказати йому. Її цікавила людина на ім’я Керім Шах, дворянин з Іраністану, який перед прибуттям до двору Айодії якийсь час жив у Пешкаурі. Смутні підозри щодо цієї людини підкріплювалися його присутністю тепер у Пешкаурі. Жазміні подумалося, чи не стежив за нею Керім Шах від самої Айодії. Проте оскільки вона була нерозважливою Деві, то не викликала губернатора до себе, а вийшла в коридор і попростувала до його кабінету.

Чундер Шан тим часом повернувся до кабінету, зачинив двері і підійшов до столу. Узяв свого листа до вазама і порвав на клаптики. І раптом почув тихий шерех на парапеті за вікном. Звівши очі, на тлі зоряного неба він побачив нечіткий силует, і до кімнати вправно скочила якась людина. У світлі світильника блиснуло довге вістря.

— Ша! — застеріг його голос. — Не зчиняй шуму, бо відправлю