Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

Губернатор опустив руку, що потягнулася було до меча, що лежав на столі. Страшна швидкість реакції горян і вправність, з якою вони поводяться із забарськими кинджалами, були відомі всім.

Прибулець був високим чоловіком, могутнім, та все ж гнучким і спритним, немов барс. На ньому був одяг горян, проте суворі риси його обличчя й палаючі блакитні очі не відповідали вбранню. Чундер Шан таких раніше не бачив; чужак напевне не належав до жодної зі східних рас — швидше за все він був варваром з далекого заходу. Проте його манера поводитися видавала в ньому натуру дику й неприборкану, таку ж, як і в довговолосих горян, що живуть на височинах Гулістану.

— Ти приходиш ночами, як злодій, — прокоментував губернатор, знаходячи потроху впевненість у собі, хоча не забував, що в межах чутності звідси — жодного стражника.

Але горянин про це знати не міг.

— Я здерся на стіну фортеці, — гаркнув чужак. — Вартовий вчасно виставив голову над зубцями так, що мені було зручно ударити по ній руків’ям кинджала.

— Ти Конан?

— А хто ж іще? Ти послав звістку, що хочеш, аби я прибув для переговорів із тобою. Отже, в ім’я Крома, я прибув! Тримайся подалі від столу, а то я випущу тобі тельбухи!

— Я тільки хочу сісти, — відповів губернатор, обережно опускаючись у фотель зі слонової кістки, який відсунув від столу.

Конан безперервно кружляв по кімнаті, підозріло поглядаючи на двері й пробуючи нігтем вістря свого півметрового кинджала. Він ступав інакше, ніж афгули, і, не вдаючись до надмірної східної чемності, сказав з грубуватою безпосередністю:

— У тебе семеро моїх людей. Ти відмовився прийняти запропонований мною викуп. Чого ж ти, хай йому чорт, хочеш?

— Поговоримо про умови, — обережно відповів губернатор.

— Умови? — В голосі прибульця з’явилася небезпечна погрозлива нотка. — В чому справа? Хіба я не запропонував тобі золото?

Чундер Шан розсміявся.

— Золото? В Пешкаурі стільки золота, скільки тобі й не снилося.

— Ти брешеш, — сказав Конан. — Я бачив золотарів у Курусуні.

— Ну, більше, ніж бачив хто-небудь з афгулів, — поправився Чундер Шан. — А це тільки крапля в морі багатства Вендії. Так навіщо ж нам жадати золота? Було би більше користі для нас, аби ми повісили цих бандитів.

Конан люто вилаявся, його бронзові м’язи напружилися, як канати, а довге лезо затремтіло в стиснутій руці.

— Я розколю твій череп, як стиглу диню!

Очі горянина заблищали від гніву, та губернатор лише знизав плечима, хоча й не відривав зору від виблискуючого вістря.

— Ти без зусиль можеш це зробити, а можливо, й зникнути. Тільки ж сімом полоненим від цього не буде легше; Мої люди неодмінно повісять їх. Адже це вожді афгулів.

— Знаю, — сказав Конан. — Все плем’я нападає на мене, як зграя вовків, мовляв, я мало роблю, аби їх звільнити. Скажи прямо, що ти хочеш, чи — о Кром! — якщо не буде іншого способу, зберу всю орду й приведу їх до брами Пешкаурі!

Помітивши гнівний блиск у його очах, Чундер Шан не сумнівався в тому, що варвар, який стоїть перед ним зі зброєю в руках, здатний на це. Губернатор не вірив, що навіть найчисленніша орда горян зможе взяти місто, проте аж ніяк не бажав спустошення своєї провінції.

— Є одне доручення, яке ти мусиш виконати, — сказав він, підбираючи слова обережно, немов це були леза. — Ти маєш…

Губи Конана скривилися у вовчій гримасі, він відскочив назад і обернувся лицем до дверей. Гострим слухом він спіймав тихий шерех близьких кроків. Тієї ж миті двері несподівано відчинилися, і до кімнати зайшла струнка жінка у шовках. Вона причинила за собою двері й завмерла, побачивши горянина.

Чундер Діан зірвався з крісла, відчуваючи своє серце десь аж під горлом.

— Деві!. — мимоволі вигукнув він, на мить утративши голову.

— Деві! — як луна повторив варвар.

Губернатор зауважив блиск в очах Конана і зрозумів його наміри. Вигукнувши у відчаї, схопився було за меча, та горянин рухався зі швидкістю урагану. Він кинувся на губернатора і ударом руків’я кинджала по голові звалив його на підлогу, потім згріб м’язистою рукою онімілу Жазміну і скочив до вікна. Чундер Шан, у відчаї намагаючись звестися, якусь мить ще розрізняв на тлі неба його, тріпотливі тканини й відчайдушні помахи рук схопленої ним Деві.

— Спробуй тепер повісити моїх людей! — переможно вигукнув Конан, зіскочив між зазублини на стіні і зник.

Губернатор тільки почув пронизливий крик Жазміни.

— Тривога! Тривога! — загорлав він.

Потім підвівся й, хитаючись, підійшов до дверей. Відчинив їх і вивалився в коридор. Луна розносила його крики коридорами, скликаючи солдатів, які вирячили очі, побачивши губернатора, що тримався за розбиту, скривавлену голову.

— Солдати, на коней! — ревів він. — Викрадення!

Незважаючи на жахливість становища, йому вистачило глузду, аби приховати всю правду. Він стояв, немов скам’янівши, почувши тупіт копит за вікном, відчайдушні крики дівчини й переможні вигуки варвара.

Потім він майнув сходами вниз, за ним бігла приголомшена сторожа. У дворі фортеці біля засідланих коней завжди перебував загін вершників, готових щомиті до погоні. Чундер Шан особисто очолив ескадрон у погоні за викрадачем, хоча голова в нього йшла обертом і йому довелося обома руками триматися за луку сідла. Він не казав, хто така викрадена, сказав тільки, що дворянку з королівським браслетом викрав вождь афгулів. Хоча лиходій зі своєю жертвою швидко щез із очей, вони знали, куди він поїде, — звичайно ж, по дорозі, що веде навпростець до ущелини перевалу Забар. Ніч була безмісячна, тьмяне світло зірок скупо падало на хатинки селян обіч дороги. Чорні контури фортечних бастіонів і веж Пешкаурі залишилися за спиною у вершників. Далеко попереду зметнулася чорна стіна гір Гімелії.

3. ХЕМСА ВДАЄТЬСЯ ДО ЧАРІВНИЦТВА

У метушні, яка охопила фортецю, коли стражники вхопилися за зброю, ніхто не зауважив, що придворна, супутниця Деві, вислизнула через браму і зникла в темряві. Для зручності піднявши спідниці, вона помчала до міста. Бігла вона не дорогою, а навпростець, через і поле і пагорби, огинаючи паркани і перестрибуючи через водогінні канави, мов спритна професійна бігунка. Перш ніж вона досягла стін Пешкаурі, за пагорбами затих тупіт копит вершників. Дівчина не пішла до брами, біля якої, спершись на списи, вдивлялися в темряву, напружували зір вартові, намагаючись зрозуміти причину переполоху і взагалі, що сталося у фортеці. Вона пішла вздовж стіни, поки не дійшла до місця, з якого побачила вежу, що підноситься між її зазублинами. Тоді вона приставила долоню до губ і видала тихий, незвичайний і дивно різкий звук.