На це звичайно зауважили інші чиновники: "Добре тобі, шпрехен зі дейч, Іван Андрейч; у тебе справа поштова: прийняти та відправити експедицію, хіба тільки обдуриш, замкнувши присутствіє на півгодини раніш, та візьмеш із запізнілого купця за прийом листа у невказаний час, або перешлеш часом посилку, яку не слід пересилати, тут, звісно, всяк буде святий. А от хай до тебе унадиться чорт підвертатися щодня під руку, так що от і не хочеш брати, а він сам підсовує. Тобі, розуміється, півбіди, у тебе один синок, а тут, брат, Параско-вію Федорівну наділив Бог такою благодаттю, що рік, то й несе: або Праскушку, або Петрушку; тут, брат, іншої заспіваєш". Так говорили чиновники, та чи можна справді встояти проти чорта, про це судити не авторське діло. В нараді, що зібралася цим разом, дуже помітна була відсутність тієї необхідної речі, яку в простолюдді називають глуздом. Взагалі ми якось не створені для поважних засідань. У всіх наших зібраннях, починаючи з селянського громадського сходу і до всяких можливих учених та інших комітетів, коли в них немає однієї голови, яка всім керує, буває чимала-таки плутанина. Важко навіть і сказати, чому це, видно, вже народ такий, що тільки й удаються ті наради, які скликаються для того, щоб погуляти або пообідати, як-от клуби й усякі воксали на німецький лад. А готовість щохвилини є, мабуть, до всього. Ми відразу, як вітром повіє, заведемо товариства благодійні, заохочувальні й не знати які. Мета буде прекрасна, а при всьому тому нічого не вийде. Може, це буває тому, що ми зразу задовольняємося на самому початку і вже гадаємо, що все зроблено. Наприклад, затіявши якесь благодійне товариство для бідних і пожертвувавши чималі суми, ми зразу для відзначення такого похвального вчинку завдаємо обід усім першим сановникам міста, розуміється, на половину всіх пожертвуваних сум; на решту наймається тут же для комітету препишна квартира з опаленням і сторожами, а тоді й залишається всієї суми для бідних п'ять карбованців з половиною, та й тут при розподілі цієї суми ще не всі члени згодні між собою, і кожен пхає яку-небудь свою куму. А втім, нарада, що зібралася нині, була зовсім іншого роду: вона утворилася внаслідок необхідності. Не про якихось бідних чи сторонніх була справа, справа стосувалася кожного чиновника особисто, справа стосувалася біди, яка всім однаково загрожувала, отже несамохіть тут повинно було бути одностайніше, тісніше. Але при всьому тому вийшло чорт знає що таке. Не кажучи вже про незгоди, властиві всім, нарадам, у думках присутніх виявилась якась навіть незбагненна нерішучість: один казав, що Чичиков вироблювач державних асигнацій, і потім сам додавав: а може, й не вироблювач; другий твердив, що він чиновник генерал-губернаторської канцелярії, і зараз же застерігав: а втім, чорт його знає, на лобі ж не прочитаєш. Проти здогаду, чи не переодягнений це розбійник, озброїлися всі; визнали, що, крім зовнішності, яка сама по собі була вже благонамірена, у розмовах його не було нічого такого, що показувало б людину з буйними вчинками. Раптом поштмейстер, що залишався кілька хвилин заглибленим у якісь роздуми, чи внаслідок раптового натхнення, що окрилило його; чи чого іншого, скрикнув несподівано: "а знаєте, панове, хто це?" Голос, яким він промовив це, мав у собі щось разюче, так що примусив скрикнути всіх разом "а хто?" — "Це, панове, не хто інший, пане мій, як капітан Копєйкін!" А коли всі зразу в один голос запитали: "хто такий цей капітан Копєйкін?" — поштмейстер сказав: "так ви не знаєте, хто такий капітан Копєйкін?"
Усі відповіли, що ніяк не знають, хто такий капітан Копєйкін.
"Капітан Копєйкін", сказав поштмейстер, що розкрив свою табакерку тільки наполовину, боячись, щоб хтось з сусідів не запустив туди своїх пальців, у чистоту яких він мало вірив і навіть мав звичку приказувати: "Знаємо, батечку: ви пальцями своїми, може, не знати в які місця навідуєтесь, а тютюн річ, яка потребує чистоти". — "Капітан Копєйкін", повторив він, уже понюхавши тютюну: "а втім, коли це розповісти, вийде прецікава для якого-небудь письменника в деякому роді ціла поема".
Усі присутні виявили бажання узнати цю історію, або, як висловився поштмейстер, прецікаву для письменника в деякому роді цілу поему, і він почав так:
ПОВІСТЬ ПРО КАПІТАНА КОПЄЙКІНА
"Після кампанії дванадцятого року, пане ти мій", так почав поштмейстер, незважаючи на те, що в кімнаті сидів не один пан, а цілих шестеро, "після кампанії дванадцятого року разом з пораненими присланий був і капітан Копєйкін. Під Красним87, чи під Лейпцігом88, тільки, можете уявити, йому відірвало руку й ногу. Ну, тоді ще не зроблено було щодо поранених ніяких, знаєте, таких розпоряджень; цей який-небудь інвалідний капітал89 був уже заведений, можете уявити собі, в деякому роді багато пізніше. Капітан Копєйкін бачить: треба працювати б, тільки от рука в нього, розумієте, ліва. Навідався був додому до батька; батько каже: "Мені нічим тебе годувати, я", можете уявити собі, "сам ледве добуваю на хліб". От мій капітан Копєйкін вирішив податись, пане мій, у Петербург, щоб просити государя, чи не буде якої монаршої милості: "що от, мовляв, так і так, у деякому роді, так би мовити, життям жертвував, проливав кров..." Ну, якось там, знаєте, з обозами чи фурами казенними, словом, пане мій, дотягся він сяк-так до Петербурга. Ну, можете уявити собі, такий який-небудь, тобто капітан Копєйкін та опинився раптом у столиці, якій подібної, так би мовити, немає в світі! Раптом перед ним світ, так би мовити, деяке поле життя, казкова Шехе-резада90. Раптом який-небудь отакий, можете уявити собі, Невський проспект, або там, знаєте, яка-небудь Горохова, чорт забери! Або там яка-небудь Літейна; там шпиль такий який-небудь у повітрі; мости там висять отаким чортом, можете уявити собі, без усякого, тобто, дотикання — словом, Семіраміда91, пане, та й тільки! Поткнувся був найняти квартиру, тільки все це кусається страшенно: гардини, штори, чортовиння таке, розумієте, килими — Персія1 цілком: ногою, так би мовити, топчеш капітали. Ну, просто, тобто, йдеш вулицею, а вже ніс твій так і чує, що пахне тисячами; а в мого капітана Копєйкіна весь асигнаційний банк, розумієте, складається з яких-небудь десяти синюх92. Ну, якось там притулився в ревельському трактирі, за карбованець на добу: обід — щі, шматок битої яловичини. Бачить, заживатися нічого. Розпитав, куди звернутись. Кажуть, є, в деякому роді, найвища комісія, правління, розумієте, таке, і начальником генерал-аншеф такий-то. А государя, треба вам знати, в той час не було ще в столиці; військо, можете
