Читати книгу - "Записки українського самашедшого"

де багато дверей для суспільства закриті наглухо.

Чудеса нашого правового поля. То розкриють банду, якою керували міліціонери, то спіймають суддю на корупції. А це вже й відділ боротьби зі злочинністю підпав під підозру в злочинності. Парламентська слідча комісія підозрює у вбивстві Ґонґадзе генерала саме з цього відділу.

— А тобі не здається, що надто багато генералів причетні до вбивства Ґонґадзе? — запитала дружина.

Здається. Справді, забагато генералів. І генерал міліції. І генерал Служби безпеки. І цей, з організованої злочинності. А ще ж ті двоє, один в комі, другий в синдромі. І чого б то стільком генералам убивати одного журналіста? Та й замовники ж не з рядових. Може, тут треба шукати не замовників, а змовників? Може, за всім цим заліг хтось неназваний, поза підозрою, майстер мокрих справ, віртуоз провокацій. А потім вийде на яв, білий і пухнастий, і ми його оберем у президенти.

— Я думаю, все було значно простіше, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — І страшніше у своїй примітивності. Була вказівка залякати, провчити журналіста, який критикував президента, та ще й в інтернет-виданні. Совки ж бояться розімкнутості на світ. Ну, й доручили генералові. А той тупий виконавець узяв таких, як сам, викрали Ґію Ґонґадзе, вивезли в ліс і застосували свої звичні методи. Вони ж і перед тим залякували журналіста, може, й не одного. Це почерк влади. Бандитський почерк. Ґія, ясно, не дався, чинив опір, вони звіріли, почали його душити, генерал погрожував пістолетом, руки тряслися, вистрілив, попав у голову. А може, й наказ був — убити. В кожному разі, зброя ж табельна, за калібром кулі могли б встановити убивцю. А відтак і замовників. От і вся причина, чому голова одрубана й не можуть знайти.

Взагалі-то схоже на правду. Хоча в пресі проскочила думка, що Ґонґадзе убили під спеціально сфабриковані плівки, щоб навісити злочин на президента. Сам президент заявив, що все це провокація, за якою стоять чиїсь спецслужби, не уточнив, правда, чиї. Я вже не виключаю нічого. І ніхто не виключає нічого. Куди там той фільм про сицилійську мафію «Спрут»?! У нас тут спрут суцільний, всюдисущий і невидимий. Достоту чудовисько Амброза Бірса, мав рацію Лев, інвертований на пустелю.

Ну, баритони, мене вже дістали. Сьогодні співає: «Україно моя, світанковий розмаю, Щоби славу твою та й понесли у світ!» Яка слава, який розмай?! Колись Довженко написав «Україна у вогні».

Пора вже писати «Україна у багні».

13 листопада. День сліпих. Моя теща читала без окулярів. Мій батько лише недавно звернувся до окуліста. Ні я, ні дружина на зір не скаржимось. А наш малий вже потребує корекції зору. Йому вже лікар прописав окуляри. Єдине, чим його можна умовити їх носити, це те, що в окулярах він схожий на Гаррі Поттера.

— Заберіть вашого Бетховена, — скаржиться вчителька музики. — І слух є, і здібності. Але не можу ж я його примусити! Ми вже «Менует» Гайдна розучуємо, а він у футбол ганяє.

— Дівчинка у Криму, без рук від народження, грає на піаніно ногами! — плаче дружина. — А наш, у кого він такий вдався?!

Спробували прилучити його до прекрасного, повели на «Лебедине озеро». Заснув. Зате йому дуже сподобався мюзикл «Кошки» по телевізору. Тепер ходить, насвистує арію Кицьки.

Йдеться до зими, сутеніє рано. Малий з Борькою застрягли у ліфті, годину сиділи, поки хтось викликав майстра. Консьєржки не докличешся, вона дивиться телевізор.

Взагалі консьєржі у нашому домі — це епопея окрема. Оскільки інститут консьєржів у нас справа нова, з кадрами сутужно. Це контингент плинний, за рік їх змінилося чоловік з десять.

Той перший був хлопчина похмурий, з демобілізованих. Спорудив при вході кабінку, обладнав комірчину, хотів зачепитися у Києві. Знав два імперативи: «Стоять!» і «Закрой платформу!», і цього було досить, щоб бомжі не потикалися, п’янички не розпивали на сходах і наркомани не кололися у під’їзді. Але якось уночі, спросоння не розібравшись, врізав мешканцю будинку, що напідпитку ломився у замкнені двері. Отже, звільнили.

Другий був відставний полковник, що гостро потребував спілкування. Розгледівши в Ґламур женщину одиноку, він тупцяв у неї під дверима з кульком чорного винограду зі своєї дачі, вона, ясно, не відчиняла, після чого від її дверей до ліфта були чорні сліди від натоптаних чорних ягід.

Третій був прихований інтелектуал. Він тягав передплату з поштових скриньок, тут же читав газети і на них же обідав, випивав і закусював, після чого повертав їх у скриньку, так що я отримував пресу на другий день, всю пошарпану і в масних плямах.

Четвертий був дуже вусатий і неадекватний, чомусь кидався в під’їзді цілувати жінок, незалежно від віку і товарного вигляду. Під’їзд темний, жінки лякалися. Його теж звільнили.

Після чого почали брати в консьєржі тільки осіб жіночої статі.

Перша була привітна й комунікабельна, але звечора зачинялася, пила по-чорному, вранці чергова зміна не могла достукатись на робоче місце.

Друга розповідала, що працювала на телебаченні, і цілком можливо, бо літа й негоди не стерли вроди, красувалася у вікні, як на телеекрані, і один задивився. Та й почав учащати до неї, як сказала двірничка, «на секси», її звільнили.

Третя була вкрай заклопотана букетом своїх сімейних колізій, вона сідала на лавочку біля вхідних дверей, клала біля себе каменюку і горлала на весь двір невідомо до кого: «Ворюги! Підараси! Фашисти!»

Четверта була, як фея, Граціозна й субтельна, в минулому балерина кордебалету, через що її називали Жізель.

Всі вони говорили безугаву по телефону, і коли приходив рахунок, поставало питання, хто мав платити, бо попередніх уже звільнили. Тому їм кабель відрізали і видали стареньку мобілку. Тепер подзвониш і незмінно чуєш: «Ваш абонент перебуває поза зоною досяжності». Бо, зрештою, хто там сидітиме за таку зарплату?

Так що лишилася одна Жізель. Вона ходить, як на пуантах, у якійсь постсценічній прострації, всім усміхається і нікого не впізнає.

У нас уряди не падають, у нас міняють прем’єрів. Той, що мав бути «лошадкою», тягнув плуга недовго, тепер у нас новий прем’єр, десятий за десять років. З огляду на його статечну поставу і прибуття з Донбасу, його вже в народі поштиво назвали дон.

Чоловік він поважний, з біографією. В роки політичних репресій теж був засуджений. Перший раз за розбійний напад, вдруге за нанесення тілесних ушкоджень. Словом, зі всього видно, приходить сильна політична фігура.

Його вже проголосили «Людиною року», він уже кинув крилату фразу: «Донбас порожняк нє гоніт», чим перекрив у народній пам’яті гуркіт шахтарських касок перед Кабміном