Читати книгу - "Ангел пригляду"

він назвав цю макаку на ім’я та ще й по батькові… Не буде цього! Пушкіна на ім’я та по батькові — і мавпу теж?

Утім, мавпи він не боявся, але й сваритися з нею не хотів. Академік то й академік, нехай хоч нобеліат — чорт з тобою, тільки під ногами не плутайся. А сам він нізащо не опуститься до того, щоб за нього доктори та кандидати блудливі ліпили зрадницькою рукою дисертації, крали чужі ідейки другої свіжості. Думок у нього й без них вистачає. І якщо вже комусь припекло — гаразд, грець із вами, звіть почесним доктором, а там видно буде. Рано чи пізно доведеться відійти від справ, тоді й за дисертацію можна буде взятись. Але сам, сам, тільки сам — є ще порох у порохівницях. Дуті почесті йому ні до чого, нехай в академіки лізуть дурні неуки, а він знає, в чому полягає справжня велич…

Рівне дихання за дверима перервалось, і Андрій Сергійович завмер, нашорошив вуха — чи не напад? Найбільше на світі він боявся цих нападів… Дочка починала хрипіти, битись, очі її закочувалися, ставали білими, тіло вигиналося дугою, обличчя синіло… І хоча поблизу завжди чергував лікар з усім необхідним обладнанням, він однаково не міг витримати цього, серце завмирало. Здавалося, донька, кровиночка, єдина близька людина ось-ось зникне, провалиться в чорну порожнечу, звідки вже не докличешся. У такі хвилини він готовий був сам померти, завмирав, серце зупинялося, руки вкривалися липким потом, кров забувала текти по жилах.

Обережно, боячись рипнути паркетом, зітхнути зайвий раз, він підвівся з ліжка, нечутно прошелестів босими ногами, став на порозі, вп’явся очима в любе личко. Аня спала — тиха, просвітлена, як ангел, ніхто б і не здогадався, що жере її важка, невиліковна хвороба — хвороба Німанна-Піка, тип С.

Його самого медицина з дитинства лякала, здавалася брудною грою, яка завжди закінчується смертю. Але як настала біда, вивчив усі симптоми. Розбуди серед ночі, відтарабанив би не замислюючись, губи самі б ворушилися, хоча сенс майже втрачено: «Тип С — варіант порушення обміну ліпіду сфінгомієліну, за якого уражено внутрішні органи й нервову систему…»

Ось вони, симптоми ураження внутрішніх органів, від яких власні органи завмирають, мов у судомі, всі до одного, списком: збільшення об’єму живота, ниючі, тупі болі; жовтавість шкіри, слизових оболонок і очей; збільшення і болючість лімфатичних вузлів; задишка; часті бронхіти й запалення легень.

Усе правда — і животик болить, і лімфатичні вузли, і задишка, а з бронхітів не вилазимо, незважаючи на найкращі ліки й цілодобову дезінфекцію. Тільки шкіра не жовта — біла, тонка, з жилками, які б’ються під нею, така рідна, зворушлива, що пригорнутися б, дихати нею, не відриватися. Це вона в маму така, янгола: дивиться на дівчинку зараз з небес, дивиться і оберігає, тримає на долоні…

Ех, Оленко, як це так вийшло? Що ж ти нас покинула, навіщо пішла так рано, що ми без тебе тепер? Образилася, бідна, образилася на нісенітницю, дурницю. Що тобі була ця балерина, та хоч би там весь Великий театр навколо нього голяка танцював — між іншим, і таке бувало, смаки в людей різні, в інших досить широкі, дехто любить гаряченьке. А балерини оті, гімнастки — дурниці, дурниці, нічого не означають. Просто спосіб життя такий, розумієш, лайфстайл, ноблес обліж, не можна інакше. Усі з балеринами, з гімнастками, зі співачками, а він що ж, як лох останній, з дружиною? Ні, не можна, авторитет утратиш, свої ж засміють. Авторитет-бо в цьому житті — все, без нього ніякий бізнес не підняти, тим більше такий, як Росія, батьківщина… Що ж ти, Оленко, так уже серйозно, як образу для себе, сприйняла ту балеринку порожню? Я ж тебе, лише тебе кохав, а це все не рахується, тьху — вправи для підтримки форми і тільки… Ти б слово сказала, я б її з лиця землі стер, рідна мати про неї забула б… А ти взяла й наковталася пігулок, і всьому кінець, і тепер ми тут самі, беззахисні, безпорадні…

Він закусив губи, стримав ридання, затулив долонями очі. Ні-ні, не можна занепадати духом, це слабкість, а він не тільки за Аню, він за всіх відповідає, за кожного в цій державі, величезній, нестерпній… Ну, ми не занепадаємо духом, тримаємося, стоїмо. Лікарі хороші, найкращі ліки, постійний контроль, консультації, світила консиліуми влаштовують — і все, щоб Аня росла здоровою, щасливою… Та не виходить рости щасливими, Бог не велить, а може, сам диявол. І якби тільки внутрішні органи, але ж клятий сфінгомієлін, хай йому грець, він не зупиняється на півдорозі…

«У міру розвитку хвороби, — звучав у нього в голові безжальний голос медичного світила з помітним іноземним акцентом, — проявляються симптоми ураження нервової системи… — І хто тільки придумав цей сфінгомієлін, хай йому біс! — Прояви порушень у роботі головного й спинного мозку зростають, хворі відстають у психічному та фізичному розвитку від однолітків, — продовжував металево клацати голос у голові.— Хвороба прогресує, діти втрачають навички й уміння, якими вже оволоділи. Наприклад, дитина вже навчилася розмовляти, але з часом мовлення порушується, стає менш виразним…»

Ох Боже ж ти мій, правда! Прогресує хвороба, прогресує. І Аня останнім часом говорить поганенько, крім нього, майже ніхто її вже не розуміє, та й розуміти там майже нічого, не хоче говорити, не цікаво їй…

«Симптоми ураження нервової системи такі,— продовжував невблаганний голос. — Тремор пальців рук, порушення координації рухів, судоми, епілептичні (помилуй нас Господи!) напади, порушення ковтання і дихання (киснева подушка постійно поруч), втрата мови та інших навичок, порушення пам’яті та мислення, зниження успішності в школі (яка школа, про що ви?), порушення поведінки, дратівливість, депресія».

Так, усе точно, один в один, як у довідниках! Професор, світило всесвітнього масштабу, який оглядав Аню, сказав через перекладача:

— Класична картина захворювання у вашої дочки, просто хоч студентам демонструй!

Ну, таке витримати було неможливо… Скипіла кров в Андрія Сергійовича, вдарила в голову, засліпила. Кинувся він на лікаря, ледве голову не розгатив, добре, охорона відбила, а то був би скандал на весь світ. Хоча трохи таки віддухопелив, звісно: око підбив, вивихнув щелепу, синців насаджав. Але то таке, дали в зуби триста тисяч — і гуляй, світило, та надалі стеж за язиком, за базар відповідай, тут тобі не Гейропа, а питання життя і смерті Ані-ангелятка.

Але все-таки встигло підбите світило, злісно виблискуючи незапухлим оком і мнучи в руках пакет із грошима, сказати наостанок головне, щоб уже