Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ураження клітин нервової системи за подібного типу захворювання постійно прогресує і викликає порушення, несумісні з життям. Зазвичай такі хворі живуть п’ятнадцять-двадцять років.
П’ятнадцять-двадцять! А його Ані виповнилося вже десять… Що ж це, лишився нам тільки десяток років, а потім?..
Випровадивши світило, він упав на ліжко і, нікого не соромлячись, голосно завив. Плювати на охорону, прислугу, лікарів, що розгублено обступили його і не знають, як допомогти… Думав, серце того дня розірветься, помре він з болю, жалю та любові. Але вижив. Міцним виявилося товстостінне серце чиновника, витримало, тільки гіркотою сповнився вщерть. І ця гіркота тепер переслідувала його скрізь, хоч куди йшов, хоч на що дивився.
Дурень із підлеглих, бачачи його стан і бажаючи підлеститися, бовкнув якось, випивши зайвого на прийомі:
— Та що ви, Андрію Сергійовичу, так себе мучите! Наробите ще діточок, чоловік ви молодий, міцний. Тільки свисніть — вам будь-яка дасть…
Ну, з цим він, звичайно, церемонитися не став, відвів душу. Бив люто, до повної відключки, і навіть після цього не міг угамуватися, все бив по зламаних ребрах. Тут уже ніхто втручатися не наважився, дурних нема. Дочекалися, доки Андрій Сергійович охолоне, повчивши дурня розуму, і потягли тіло в невідомому напрямку.
Куди цей кретин потім подівся, він не цікавився, це питання служби охорони, самі все вирішать. Треба — в лікарню влаштують, ні — зі святими упокій, Данилівське кладовище, пенсія родині через втрату годувальника.
Ні, цим епізодом він зовсім не пишався, нічим тут, відверто скажемо, особливо пишатися. Виявився не на висоті, втратив самовладання. Зазвичай він нічого такого собі не дозволяв, дбаючи про авторитет. Бояться і не поважають тих, хто махає кулаками. Погроза страшніша за її здійснення, це слід на носі зарубати всім молодим чиновникам, що починають будувати кар’єру…
А дочка все ще спала, дихала рівно, спокійно. Ну й слава Богу. П’ять, шість, вісім років у них є, а там, може, медицина винайде якісь небачені ліки і порятує нас від неминучої загибелі. Дуже він тепер повірив у медицину, і не дивно — більше й вірити не було кому…
На самому початку, пригадується, щойно хвороба далася взнаки, кинувся він до храму, став жертвувати, грошима попів завалювати, але краще не ставало, тільки гірше з кожним днем.
Довелося тоді викликати на відверту розмову Творця-Вседержителя. Тобто не Його Самого, звичайно, а повноважного представника на грішній землі. Представник довго товкмачив про те, що треба сподіватися, вірити в милосердя Боже, що Господь по-особливому відчуває найулюбленіших дітей Своїх. І виходило з його слів, що Всевишній якщо кого любить, на того й посилає найбільші капості — аж до смертовбивства. Він слухав, а сам усе побоювався, що от-от промовить представник страшні слова — Бог дав, Бог і взяв, — і тоді доведеться добряче попсувати йому металокераміку… Тут уже міг виникнути скандал нечуваних масштабів, і навіть Андрієві Сергійовичу, за всієї його могутності, довелося б, мабуть, піти у відставку.
Але владика, на щастя, втримався, мова його текла рівно, лише іноді він підвищував голос, починав крутити очима, за давньою попівською звичкою намагаючись залякати невідомо кого невідомо чим. Але Андрій Сергійович не слухав, думки його повзли далі, і напрям їх був зовсім не божественний, а радше противний. Він увесь цей час міркував, які у святителя під рясою погони — досі полковницькі чи вже генеральські?
Нарешті не витримав, перебив золотоустого: а чи не можна, мовляв, зробити так, користуючись зв’язками, щоб сам Господь, ну або принаймні уповноважений ангел, зцілив дитя, як це вірогідно описано в старих текстах? Щось на зразок — устань і ходи, або, знову ж таки, з Лазарем історія, адже було ж, було? А вже грошей він, само собою, не пошкодує — будь-яку суму, яка тільки вміщується в калькулятор… Не кажучи вже про допомогу в будівництві храмів.
Закрутився владика, забігали очі, замимрив щось уже зовсім невиразне — і вся картина постала перед Андрієм Сергійовичем надзвичайно ясно: не може він, не здатний зцілити його доньку, хоча грошей, звісно, хочеться. Та який же чернець без грошей, не для того він таких випробувань замолоду зазнав, щоб зараз відмовляти собі в усьому.
Але, повторюємо, негідний йому трапився представник Господа на землі, ніякої гарантії він дати не міг, а без гарантії діяти не наважувався, знаючи можливості Андрія Сергійовича і багаті традиції безслідного зникнення священнослужителів у неосяжних просторах вітчизни. Натякнув, правда, що коли віддати все рухоме і нерухоме церкві, а самому піти в скит, то чого на світі не буває, може, й одужає донька… Проте Андрієві Сергійовичу не натяки були потрібні, а тверді обіцянки, яких не було, та, видно, й бути не могло.
Зопалу кинувся він з тим самим проханням до татарського мулли, потім, пересиливши себе, навіть до головного в цій справі юдея дійшов — може, в їхній вірі хоч щось корисне знайдеться? Але, переконавшись, що Бог у всіх один і той самий, а серйозних засобів впливу на нього ніхто не має, відступився. Мовчки сидів тепер цілими днями в кутку, думав, хмурив брови, без потреби лякав підлеглих.
Була ще остання надія на Будду та інших східних ідолів, яких він поважав, слова поганого про них ніколи не мовив. Однак модний синолог, знавець китайської медицини, який торгував у своєму інституті капцями та чаєм на вагу, чесно пояснив, що вузькоокі боги з усіма їхніми дихальними вправами і голками в дулу здатні в кращому разі на знеболення, але ніяк не на зцілення такої серйозної хвороби.
І ось тоді вже Андрій Сергійович остаточно переконався, що ніяка містика йому не допоможе, що вірити треба тільки в сучасну медицину. Він, утім, був далеко не перший. Навіть наймогутніші православні олігархи спонсорували дослідження стовбурових клітин і вічного життя, маючи на меті коли-небудь утерти незговірливому Богові носа і продемонструвати, що саме людина — вінець творіння. А якщо вже ти сидиш десь на хмарах, то нічого вдавати, що ти тут найрозумніший. Діалог треба вести, перетирати, як і належить правильним пацанам, по понятіям.
Повернувшись у свою спальню, Андрій Сергійович скинув піжаму і голий став перед дзеркалом. Подивився на своє міцне засмагле тіло, похмуре обличчя з очима таємного вбивці, на зморшку біля перенісся, немов вирубану мечем у граніті, на скорботно стиснутий твердий рот. Перед ним тремтіли тисячі чиновників… Та що там чиновники — його боялися майже всі, хто його знав. А він боявся одного — чергового нападу в доньки.
Але сьогодні… Сьогодні був особливий день.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.