Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

доміно. Як правило, у когось була пляшка пива чи вина, хоча вживати алкоголь на заводі не дозволяли. Тож під кінець обіду робітники часто були добряче на підпитку.

Коли обідня перерва завершувалася, вони залишалися в роздягальні доти, доки за ними не приходив бригадир. Його поява нерідко спричиняла розлогі дискусії. Робітники полюбляли обговорювати з бригадиром питання, чи надійшли необхідні матеріали, бо ці розмови подовжували час обідньої перерви. Коли ж вони нарешті один за одним підводилися з місць, то робили це якомога повільніше. Вони вдягали робочі рукавиці, поки бригадир нетерпляче ходив вперед і назад, і починали поволі повертатися до цеху.

О 13:30 робота поновлювалася, але о 14-й був ще один перекур. Зазвичай саме після нього робітники починали відчувати потребу в додатковому алкоголі, й когось відряджали за горілкою.

О 15-й годині керівництво заводу подекуди спеціально виходило в цехи, щоби пересвідчитися, що ніхто не п’є на робочому місці, й тоді щойно придбані пляшки швидко ховали. Якщо начальник помічав у когось опуклину за поясом, то міг ляснути по ній, і якщо це була пляшка, зазвичай починав гримати й позбавляв робітника премії.

Оскільки в пообідні години майже кожен щось випивав, темп роботи на заводі помітно сповільнювався. Дехто починав хитатись, і, щоб не впасти, найп’яніші затискали якусь частину спецівки лещатами на верстаті. При цьому всі продовжували виконувати свою роботу.

Устаткування на заводі було імпортне, а отже, користуватися ним мало бути зручно. І все ж робітники примудрялися поводитися з ним неправильно. Одне із завдань на заводі полягало в нарізанні труб на п’ятиметрові секції. Власне, це було нескладно — треба було лише натиснути кнопку в потрібний момент. Але від кожного працівника вимагали водночас перевіряти якість труби, щоб не пропустити бракованої продукції. Це потребувало уваги, й, відстежуючи дефекти, робітники часто відрізали на півметра коротші або довші труби, що призводило до величезного марнування металу. Для різання труб потрібно було також тиснути на кнопку з однаковою силою. Це теж часто робили неправильно, внаслідок чого краї труб виходили загнутими, й отримувачам продукції потім доводилося знову обрізати труби з обох кінців, що теж було зайвою витратою металу.

Під час роботи на підлозі цеху утворювалися величезні купи різних матеріалів. Хоч в який бік Танчук повертався, скрізь були штабелі ящиків, металевих деталей, інструментів і всіляких припасів. Робітники часто обмежувалися тим, що брали якийсь предмет із однієї купи, виконували за його допомогою якусь операцію й кидали до іншої купи, аж поки не починало здаватися, що вони не так користуються матеріалами та приналежностями, як порпаються в цих стосах.

Заводські вантажники відвантажували труби 2-х типів: звичайні, які треба було змащувати для запобігання корозії, та спеціальні, нержавіючі, які треба було тримати подалі від мастила, бо воно миттєво їх псувало. Різні характеристики цих двох різновидів труб, здавалося, передбачали потребу складати їх окремо, але робітники робили навпаки. Результат був очікуваним: мастило зі звичайних труб потрапляло на поверхню нержавіючих і псувало їх.

Це робили задля виконання плану. Зазвичай нержавіючих труб замовляли мало, і їх було недостатньо, щоб заповнити товарний вагон, а виконання плану вимірювали винятково кількістю завантажених вагонів. Подеколи труби з нержавіючої сталі були вже поржавілими від контакту з повітрям, але їх все одно складали разом зі змащеними трубами. До того ж робітники ходили по цих трубах у вкритому мастилом взутті та ще й кепкували із цього: чому б їм не ставати на них, якщо їх все одно вантажитимуть у вагони разом зі змащеними трубами?

Врешті-решт труби відправляли до консервного заводу в Молдавії, де їх використовували у виробництві томатного соку, який відтак мав присмак іржі.

Коли на заводі не було чого робити, зокрема через перебої у постачанні, які траплялися часто, ті робітники, що залишалися відносно тверезими, намагалися зробити на території заводу щось для себе. В таких випадках Танчук зазвичай ішов до ливарні попрацювати над стійкою для велосипеда, інші виконували різні випадкові роботи — наприклад, розвантажували вантажівку за п’ять рублів. Якщо їх кликали назад до цеху, вони розвантажували її зі швидкістю, яка здавалася неймовірною тому, хто був обізнаний з їхнім звичайним темпом праці.

О 16-й годині робітники починали загортати в папір все, що хотіли забрати додому — викрутки, цвяхи, олівці, блокноти, й залишали ці пакунки на підлозі в роздягальні. Кожен, хто зайшов би в цей час до роздягальні, побачив би купи паперових рулонів на підлозі, й ніхто не зміг би пояснити, чому вони там лежать. Фактично не було і дня, щоби хтось із робітників не виносив чогось із заводу в кишені пальта або під пахвою.

Нерідко вони крали щось і для своїх друзів. Друг міг працювати на підприємстві, де не було потрібної йому речі, тож сам він не мав змоги її поцупити. Робітники до всього ставилися як до спільної власності й уважали, що все належить їм. Робочий день завершувався о 17:30. Переодягнувшись, робітники йшли з заводу о 17:45. О 18-й годині розпочиналася нічна зміна, коли робота продовжувалася вже без начальства.

Якщо продуктивність праці була низькою вдень, то вночі вона падала остаточно. В робочий час усі пили, але, на відміну від денної зміни, на нічну робітники з’являлися вже напідпитку. Більшість із нічних робітників були вантажниками. Єдиним представником адміністрації в ці години був черговий, який наглядав за кількома цехами й більшу частину зміни спав.

Вночі важкі вантажі слизьких труб тягали з місця на місце чоловіки, які від сп’яніння майже нічого не бачили. Жінка, що керувала підйомником у цеху, кричала: «Петько, геть звідси!» — робітникові, який із безглуздою посмішкою дивився на неї з-під в’язанки труб, що висіла у нього над головою. «Не хвилюйся, Марусю, — відповідав він, — усе гаразд». І падав на підлогу.

Іноді нічну зміну пожвавлювала філософська дискусія.

«Ти п’яний, — говорив один із робітників. — Тебе міліція забере до витверезника». — «Вони нічого мені не зроблять, — відповідав інший. — Я благонадійний. Володимир Маяковський казав: “Моя міліція мене береже”».

«Ну, що там Маяковський! Він погано вчинив — застрелився. Жодний християнин такого б не зробив».

«Ти віриш у Бога?»

Дискусія на мить перервалася, бо її заглушив гуркіт труб, що скотилися з автонавантажувача, та верещання блоків нагорі.

«Бога немає. Але щось є». «Ти примушуєш своїх дітей вірити в Бога?»

«Вони мають вірити у власні сили, може, й у Бога, якщо це те, у що вони вірять».

У нічну зміну часто траплялися нещасні випадки. Однієї ночі, коли