Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Танчук був начальником зміни, один із робітників позбувся частини пальця: той був засунутий у трубу, коли її раптом підняв кран. За кілька секунд після цього робітник — п’яний до нестями — підійшов до Танчука й сказав, показуючи на оголену кістку: «Ти дивись!» — наче пошкодив не власне тіло, а якесь обладнання. Танчук хотів відвести робітника до медпункту, але його зупинив заступник. Якщо нещасний випадок буде зареєстровано, робітникові не оплатять лікарняний, бо він був п’яний, коли це сталося. Танчука звинуватять у тому, що допустив його до роботи в такому стані. Насправді Танчук не мав іншого виходу, як ставити на нічну зміну п’яних працівників, щоби мати достатньо людей, але зрештою він погодився зі своїм заступником і не став офіційно фіксувати нещасний випадок.

Отримавши першу допомогу, постраждалий підійшов до Танчука зі своїм покаліченим пальцем і сказав: «Я виховав двох своїх дітей у дусі відданості народу». Судячи з його тону, він не вважав, що з ним трапилося щось надзвичайне.

«Ось чому Гітлер програв війну, — говорив мені Танчук пізніше. — Цей робітник не дивиться на цей обрубок як на свій палець. Все це — справа державна».

Нещасні випадки фіксували, коли обставини не залишали адміністрації вибору. Одного вечора глуха прибиральниця впала в темряві на слизькій підлозі цеху і потрапила під вагонетку. Її тіло було так спотворене, що її потім не одразу впізнали. І все ж факт смерті було неможливо приховати, тому згодом її особу було встановлено, і нещасний випадок зафіксовано.

Вантажники працювали лише за наявності залізничних вагонів, до яких треба було завантажувати готові труби. Вони із принципу не готували труби для наступного ранку. Коли вночі прибували вагони й уже не було можливості ухилитися від роботи, вантажники виконували своє завдання належним чином. Проте щойно роботу було завершено, вони знову сідали й починали пити горілку або чифір. А потім, геть п’яні, чекали на денну зміну.

На московському машинобудівному заводі «Арсенал» в Росії головною метою, схоже, теж було ухиляння від роботи. Сергій Возников улаштувався на завод верстатником, і перше, що він зазначив, це постійне лайливе невдоволення робітниками та їхня реакція на неї — прагнення працювати якомога менше.

Робочий день розпочинався о 8-й годині ранку. Доки тривало безперервне постачання матеріалів, робітників утримував біля верстатів ритм праці. Як правило, вони залишалися на своїх місцях до 11-ї години, коли була передбачена обідня перерва. Проте, якщо з верстатом щось траплялося, вони не робили нічого — просто сиділи поруч або виходили на перекур.

Крім верстатників, на заводі була ще безліч допоміжного персоналу: вантажники та пакувальники, оператори підйомників, бригади техобслуговування та ремонту, а також чималий адміністративний штат, включно з інженерами, бухгалтерами та керівниками. Бригади техобслуговування більшу частину дня сиділи на лавках і курили. Якщо якийсь верстат потребував ремонту, начальник цеху давав письмове доручення члену бригади, який не квапився його виконати. Коли начальник питав, чому роботу не зроблено, робітник зазвичай пояснював, що в нього було інше доручення, або не було запчастин, або в нього вкрали валізку з інструментами. Зрештою минали години чи навіть дні, поки він виконував заявку начальника.

Трохи іншою була ситуація з адміністративним персоналом. Вони часто просто відзначали свій прихід на роботу, потім надовго зникали з заводу і приходили, щоби відзначитися наприкінці робочого дня.

Об 11-й годині заводська какофонія припинялася, робітники вимикали свої верстати й шли обідати. Хоча обідня перерва тривала годину, вони незмінно намагалися повертатися до робочих місць якомога пізніше.

Решту дня робітники займалися пияцтвом. Горілка була єдиною втіхою в їхньому житті, і її можна було дістати на заводі в будь-який час, вдень і вночі, за 15 рублів — на 10 рублів дорожче за звичайну неофіційну ціну. Найгірші сцени розігрувалися на заводі двічі на місяць, в дні зарплатні. Робітники хиталися на своїх робочих місцях, проте їх ніхто не чіпав. Міліція просто не мала стільки транспортних засобів, щоби вивезти всіх п’яних.

Горілка в Радянському Союзі часто набувала суто містичного значення. В країні, де заперечували існування Бога й обіцяли рай на землі, який не наставав, горілка для робітника була єдиним засобом створення власного раю серед усіх негараздів повсякденного життя.

Робітники приділяли також особливу увагу всьому, що можна було вкрасти, нерідко прихоплюючи деталі з виготовлених заводом машин. Верстатник, відповідальний за додавання до машини якоїсь важливої деталі, знав, де вона знаходиться, і міг легко дістатися складу готової продукції та спокійно її відкрутити. Ці крадіжки часто залишалися непоміченими, бо робітники забирали деталі, відсутність яких не була очевидною, поки машиною не починали користуватися.

Взагалі робітники тягли додому все, що валялося довкола, бо на заводі ніхто не переймався прибиранням речей на місце. Сортувальники, вантажники та водії підйомників крали інструменти та матеріали. Робітники часто упускали на підлогу тару із запчастинами, вона розбивалася, а вони потім підбирали розсипані деталі. Вони забирали додому і запчастини до власних верстатів, і коли ті зупинялися, вони лише незворушно сиділи біля них, чекаючи, поки начальство надішле нові запчастини на заміну тим, які вони вкрали.

На заводі «Арсенал» працювало шість тисяч робітників, і тому найбільшою потенційною проблемою було переривання постачання матеріалів і запчастин. У розв’язанні цієї проблеми підприємство покладалося на армію так званих «штовханів», яким було дозволено вдаватися до будь-яких засобів — від хабарів до погроз і домагань — для забезпечення потрібних заводу поставок.

Якось Возников розмовляв з одним «штовхачем», який збирався до Новокузнецька, щоби спробувати отримати матеріали, за планом призначені заводу «Арсенал». «Штовхан» розповів, що «Арсенал» вже багато місяців чекає на партію легкого металу від «Запсибу» — величезного Новокузнецького металургійного заводу, одного з найбільших виробників прокатної сталі в СРСР. Спочатку, коли потрібний метал не надійшов, завод використовував свої запаси й виробляв машини із важчого металу, ніж потрібно. Це призвело до зайвих витрат, але ніхто цим не переймався, бо використання важчого металу допомагало заводу перевиконувати план по вазі, завдяки чому всі отримували премії. Однак якщо «Запсиб» не надішле партії потрібного металу до кінця року, то стане очевидним, що план можна виконувати й без нього, і тоді на наступний рік поставки для «Арсеналу» буде зменшено на цей обсяг.

Директор «Арсеналу» написав до «Запсибу» і зажадав пояснень, чому завод не отримав металу. На це він отримав відповідь: «Буде надіслано». Це був поганий знак, бо в листі не було зазначено дату постачання металу. Саме тоді директор вирішив відрядити до Новокузнецька «штовхача». Офіційною метою відрядження було «узгодження постачання матеріалів», хоча