Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

столами все сидять, курять та пиячать. То в них більше розмови, як би вони нас і так, і сяк. І той бухгалтер помріяти любив, а тоді прибіг, схопив першу дівчину, яка була, і без усяких розмов із нею дві години поспіль утішався, аж поки поліція по нього не прийшла. Бо нюхнула смерті людина і дуже злякалася. І зараз смертю тхне, то краще про це забути.

— Та якось не можу я на людях.

— Та які люди, дикуни, вони і російської не розуміють. До того ж ми тут у шкурах, наче в хаті, окремо від усіх. Чи, може, ви боїтеся підхопити щось? Не бійтеся, нас же лікар оглядав.

— Лікар? — здивувався я.

— Лікар, — кивнула вона. — Наймав нас чоловік, він у князя тлумачем. Прийшов до закладу, наказав усіх білявок йому показати.

— Чому саме білявок?

— Не знаю. Сказав саме білявок і щоб не фарбованих, а справжніх. Прийшло нас із десяток. Він роздягнутися наказав, обдивився уважно. У кого пляма родима або десь поголене, тих не брав. Четверо нас залишилося, повіз він до лікаря. Той знайшов у одної дівчини гонорею, а у іншої температура була. Залишилися ми удвох із подругою, нас і взяли. Тлумач окремо закладу заплатив, окремо нам. Половину суми одразу, а другу половину після похорону пообіцяв. Ось так ми і поїхали сюди.

— Дивно це якось. Для чого вас оглядати лікареві, коли тільки й треба, щоб над мертвим поплакати?

— Не знаю я, Іване Карповичу. Це ж ви — найкращий сищик імперії, ви знати мусите, а я — проста дівчина.

Сказала і поцілувала. Ледь відірвався від неї.

— Зупинися! — сказав їй. — Так, ти мені всі баки забила, і хіть мене всього взяла, наче вогонь поліно. Але ж от скажи, ти чого так до мене лізеш?

— Та ви ж зірка, Іване Карповичу, найкращий сищик імперії. Коли мені ще з такою людиною зустрітися доведеться?

— Ага, ще скажи, що закохалася.

— Ну, мені по роботі закохуватися не можна. Але ви мені сподобалися. До того ж буде що розповісти дівчатам. Що самого Івана Карповича Підіпригору звабила! І клієнт до мене піде, можна буде ціну підняти, бо це ж я буду та сама, яка з найкращим сищиком імперії зляглася!

— Твої слова медом у мої вуха, але ж брешеш! — прошепотів їй. Вона знову цілуватися кинулася. З останніх сил уже відірвався. — Або правду кажи, або з саней викину!

— Не викинете, Іване Карповичу, ви ж добрий, — засміялася Парася.

— Кажи, чого до мене липнеш? — наполягав я.

— А вам це незвично? До вас же жінки так і липнуть. Я чула, що останнім часом ви з графинею якоюсь були. Чи після графині проста дівчина вже не смакує? А може, ноги вам залізної не вистачає? Як у тої графині?

— Ременя мені не вистачає, щоб пригостити тебе, бо патякаєш зайве.

— А ви з ременем любите? Був у мене один іноземець із Архангельська. Деревину на Вятці купував. Так теж із ременем любив, щоб ляскала його аж до синців.

— Ти мені не свисти, а поясни, чого це ти тут мене у блуд штовхаєш? — аж трохи роздратувався я.

— Господи, я ж не грошей прошу, чого тут з’ясовувати? — зробила великі очі Парася.

— Заплатили тобі?

— Хто? — здивувалася вона. Ну, наче по-справжньому!

— Тлумач? Він?

Параскева засміялася.

— Усе-то ви, Іване Карповичу, знаєте, нічого від вас не приховаєш.

— То заплатив?

— Ще ні. Але пообіцяв тридцять рублів, якщо я вас дорогою зваблю. То ви той, Іване Карповичу, зробіть уже милість, дайте бідній дівчині заробити, а питання свої залиште для злочинців, — попросила вона. Знову поцілувала, і не було в мене сил відмовити красуні.

У таких приємностях їхали до вечора, коли зупинилися на хуторі в лісах. Нам виділили окрему хату, складену з довгих колод. У хаті було добре натоплено, нагодували нас добряче і поклали спати на шкури. Параскева сказала, що хоче ще й премію заробити, я їй як міг допомагав. Коли заснула вона, полежав іще трохи і вийшов з хати. Надворі було тихо, візники, які у сусідній хаті ночували, вже спали. Мороз стояв, аж за щоки хапало. Нічого підозрілого. Воно б, може, треба було вийти, навколо хутора пройтися, подивитися, але схотілося повернутися до тепла, і повернувся. Хотів уночі ще прокинутися, та де там. Спав, наче немовля у колисці, прокинувся тільки зранку, коли на сніданок нам принесли цілий казан лосятини. Поїли, пива випили і поїхали.

Спочатку тривожився я, бо везуть бозна-куди, ліси навколо, люди чужі. А тепер заспокоївся, розповідав Парасі про різні пригоди, вона тільки дивувалася та сміялася.

— Веселе у вас життя, Іване Карповичу!

— Ага, аж занадто, — кивнув я. — А ти чим живеш, які в тебе пригоди?

— Та в мене все більше одноманітні. Прийде клієнт, гроші заплатить, шампанського вип’є, можна б уже до справи приступати, а воно нічим. Дивиться на мене, каже: «Зроби з ним щось». От не розумію я, навіщо до