Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Ну, воно ж тіло не працює, а душа просить, — пояснив я. — Слухай, а ото про брата свого, який у столиці пропав, ти не брехала?

— Ні, все так і було. А що, невже візьметеся?

— Та не знаю. Історія дуже вже каламутна, нічого не обіцятиму, але подумаю.

— У мене сто двадцять три рублі є. І ще більше буде, коли тут мені за сльози заплатять. Якщо дізнаєтеся, що з братом сталося, я все вам віддам.

— Подивимося, чи дізнаюся щось.

Їхали ще довгенько, коли попереду побачили невеличке село. Посередині тин дерев’яний, а за ним велика хата, як на ці дикі краї, так палац цілий. Здається, приїхали. У селі цьому народу зібралося багатенько, сотня, а може, й більше. Онде лосів упольованих розбирали. До нас вийшов чоловік у соболиній шубі, невисокий, худий, зі зморшкуватим обличчям. Всі йому тут вклонялися, наче раніше кріпаки до пана. А він дивився так зверхньо, наче генерал. Князь цей російською не балакав, то перекладав нам тлумач, хлопець років тридцяти, з рідкою борідкою.

— Князь дуже вдячний, що зголосилися ви супроводжувати його сина в останню путь. За нашими звичаями робити це мусять найкращі люди. Тож ми і попросили командира полку прислати Миколая Миколайовича, про якого Ваня в листах згадував і писав, що не зустрічав кращого воїна, — сказав тлумач. Бобров аж розчервонівся, зніяковів. — А коли дізналися, що і найкращий сищик імперії до нас їде, то взагалі зраділи. Можете не сумніватися, Іване Карповичу, князь віддячить вам за ваш вчинок.

Князь підійшов, обійняв мене і Боброва. Потім пішов до труни. Схилився над нею, і всі заплакали. Мабуть, любили цього Ваню. Поплакали, потім батько наказав труну зламати. Тіло з неї дістали і понесли кудись, а нас запросили до хати, поїсти. Я трохи насторожі був, щоб не підсипали чогось у їжу, але брали м’ясо з однієї миски і чай наливали з одного чайника, а пиво з одного жбана. Ну і видно було, що засмучені всі місцеві. Навіть діти — і ті похнюплені ходили.

— Чи не бажаєте з дороги до лазні сходити? — спитав тлумач. — У нас дуже добра лазня.

— О, це діло! Ходімо, Іване Карповичу, змиємо бруд дорожній, — зрадів Бобров.

Погодився я, пішли. Лазня була така натоплена, що одразу памороки забивало. Трохи посидиш і вже наче кипиш увесь. Я вийшов, хотів у сніг стрибнути, а тлумач на річку показав. Онде, мовляв, лід для нас видовбали. Товстезний лід, у два лікті! То я з розгону до ріки. А там такий холод, що одразу згадав я болото біля села Підребрового. Вискочив кулею — і до лазні.

Бобров води хлюпнув на каміння, я потроху зігріватися почав. Отак кілька разів збігав, потім сів чай пити. Чорний, хороший чай, а до нього булка біла з медом. Непогано живуть люди у цих лісах!

Коли почув, що у бубон забили десь неподалік. Воно не те щоб коли нехристі, то вже і нелюди, але якось тривожно мені стало.

— Іване Карповичу, чого ви напружений такий? — стала наді мною Парася, почала плечі розтирати. — Відпочивайте, добре ж як.

Звісно, добре. Бо руки міцні і вміло шияку мені пестять.

— Диявол-спокусник ти, Парасю, — сказав хрипко.

Коли у двері постукали. Парася до парильні зайшла, а я простирадлом прикрився, відчинив. Прийшов тлумач, спитав, чи відпочили ми.

— Добре відпочили. А коли похорон?

— Сьогодні. Вам треба буде тіло відвезти.

— Куди? — здивувався Бобров, який із парильні вийшов.

— На цвинтар. Він далі по ріці, на пагорбі. Відвезете тіло, заїдете на гору, розпалите там багаття і думатимете про покійного до ранку. Дівчата плакатимуть.

— А чому ми? — не зрозумів Бобров.

— А в нас такий звичай, щоб чужі люди в останню путь загиблого проводжали. Відвезли на цвинтар, потім оплакали, поговорили про нього. Сльози ці і розмови дозволяють душі легше з тіла вийти і оминути злих духів.

— Поганство це якесь, — засумнівався поручник.

— Та ні, просто повага до загиблого. Звичай такий.

— А ми не змерзнемо? Цілу ніч сидіти у такий мороз? — засумнівався Бобров.

— Ні, у вас одяг буде теплий. І там дров повно, сокиру візьмете, нарубаєте, багаття розпалите. Їжа та питво у вас будуть, щоб не на порожній шлунок проводжати. То не змерзнете. А зараз, як хочете, то можете відпочити.

— О, після лазні треба поспати! — погодився Бобров.

Відвели нас до будинку, де уклали на м’які перини. Спати б і спати. Хотів я підвестися та подивитися, що там у дворі робиться. Бо все ж у ліс поночі їхати, та ще й із мерцем. Хрест, звісно, при мені, і немає чого боятися християнину, та підозріло якось. Але Парася обійняла мене так міцно, що й не рипнешся. Плюнув я на все і вирішив спати. Завжди мені ввижається чортівня якась! Боюся усього, підступу чекаю. А тут ховають хорошого офіцера.

Заснув міцно, розбудили нас уже пізнього вечора. Принесли теплого одягу: кожухів, шапок, а ще валянки товсті. Ну з такими лахами будь-який мороз не страшний.

— А де той цвинтар?