Читати книгу - "Поміж двох орлів"

Зараз один з них в опалі, інший — у заручниках. І спричинив усе це Сигізмунд III Ваза, син шведського короля Юхана III та Катерини Ягеллонки...

Дивно, але навіть у такій ситуації, у яку потрапив митрополит Філарет, він не відчував ненависті до поляка. Жолкевський зрозумів це одразу, тому налаштувався на відверту розмову.

Але перед тим Філарет запитав:

— На розмові зі мною наполіг король? Якщо ви намагатиметесь переконати мене підписати його договір, прошу одразу відвести мене до моєї келії.

— Я не буду переконувати вас підписувати ненависний вам договір... — скривився Станіслав Жолкевський. — Як і намагатися переконувати вас узагалі. Ми з вами, владико, знайомі ще з літа, і через державні справи так і не поговорили відверто. І так виходить, що про мене ви знаєте більше, аніж я про вас.

— Так, я бачив ваших сина і зятя, — підтвердив Філарет. — Що ж, може, ви й праві. Може, настав час і собі розкритися. У мене також син Михайло, йому вже чотирнадцять років, і дочка.

Це здивувало Жолкевського.

— Пробачте, що перебиваю, власне я знав, що православні священики можуть мати дітей, але щоб митрополити...

Філарет усміхнувся.

— Ну, скажімо так, що митрополитом я лише п’ять років, — сказав він. — А постриг я прийняв десять років тому. Насильно. А до того вся Москва знала боярина Федора Микитовича Романова, кузена царя Федора Івановича. А через те, що Божим промислом сам самодержець не міг правити сам, йому допомагали брат його дружини Борис Годунов і я. Годунов виявився хитрішим за мене. Після смерті царя він швидко захопив владу, і весь рід Романових потрапив у опалу. Мене, мою дружину Ксенію, братів Олександра, Михайла, Василя, Івана насильно постригли в монахи і відправили у далекі монастирі. Добре, що хоч дітей не чіпали, бо з шести моїх дітей четверо померли ще малими. Троє моїх братів померли через два роки, причому майже одночасно. Напевне, така доля чекала б і мене, якби тут поблизу у Стародубі не з’явився Гришка Отреп’єв. Це мене і врятувало.

— Так, диву дивуєшся! — відзначив гетьман. — Опала на опалу не схожа!

На що Філарет лише криво усміхнувся.

— Не застав пан гетьман правління мого родича Івана Васильовича. От тоді була опала — так опала! Виселяли чи навіть страчували всіх без винятку родичів.

— А навіщо? — здивувався Жолкевський.

— А щоб ніхто не міг претендувати на майно!

— Мудро...

— І головне — ефективно! Тому, коли настав час, я став прихильником королевича на московському троні. Сподівався, що подібного ніколи не повториться. На жаль, ваш король не почув моїх аргументів.

— Мушу визнати, що його величність не прислухався і до моїх аргументів також! Тому я, як і ви десять років тому, також в опалі.

— А вам нічого не буде за розмову зі мною? — стривожився Філарет.

— Я ж говорив вам — опала на опалу не схожа. Принаймні закінчити своє життя на дибі я не сподіваюсь...

26

Зима 1610—1611 років запам’яталася Тарасові бездіяльністю, що межувала із нудьгою. Час від часу король Сигізмунд III оголошував генеральний штурм фортеці, який ні до чого не приводив, і вже після атаки всім повідомлялося, що це була звичайна розвідка перед уже справжнім штурмом. До такої каруселі вже звикли, вважали навіть чимось буденним. Щоправда, війська польного гетьмана Станіслава Жолкевського у цьому участі не брали, тому мали досить вільного часу. Оскільки джуру Ян Жолкевський не напрягав роботою, юнак все більше часу проводив серед гайдуків Микити Сідельника, котрому той же Охрім Іскра за чудове володіння луком присвоїв прозвисько Лучник. Хоч Микита так і залишився десятником, він мало цим переймався, адже за півтора року постійних битв, переходів, зайняття Москви, повернення назад — йому вдалося не втратити жодного свого підлеглого. За це його заповажали і гайдуки, і вищі командири, а ротмістр Валентин Роговський навіть став подумувати, чи не підвищити свого підлеглого. Але справжніх битв, як і боїв узагалі, на найближчі місяці не передбачалося, тому проявити себе Сідельнику не випадало. Та він не дуже-то й спішив підставляти свою голову... Ще у Москві гетьман добився належної виплати своєму війську, тому у гайдуків Сідельника (і не лише у них) враз виникло непереборне бажання повернутися додому живими. Безглузді штурми смоленської фортеці у такі плани не вписувалися. (На щастя для гайдуків, гетьман Жолкевський наказав війську зачохлити свої аркебузи і мушкети.)

Якщо ж для Тараса і простих жовнірів усі помисли прямували до такого вже недалекого відбуття додому, то сам гетьман не переставав слідкувати за всім, що відбувалося навколо. Звичайно, спочатку він навіть споглядав на непевні спроби короля захопити фортецю, але після другого штурму полишив це. Гетьман бачив, що взимку фортеця зовсім неприступна. Та й король, одного разу не виявивши серед глядачів старого полководця, переконався у безглуздості своїх намірів. Поволі стіна недовіри Сигізмунда III почала давати тріщини, і вже перед Різдвом він викликав Станіслава Жолкевського до себе.

Серед оточення короля панувало піднесення. Його причину пояснив сам Сигізмунд III.

— Я запросив вас розділити нашу спільну радість, — сказав король.

— Є причина, ваша величносте? — поцікавився Жолкевський.

— Ще й яка! Від пана Гонсевського прибув гонець із повідомленням, що якимись братами Урусовими на полюванні вбитий самозванець.

Новина дійсно була надзвичайна. Вона обіцяла пришвидшити закінчення московської війни, про що й повідомив польний гетьман короля.

— Саме так, ваша милосте, саме так! — підтвердив Сигізмунд III. — Нехай непорозуміння між нами залишаться в минулому, адже все, що ми робимо, слугує одній меті: процвітанню та добробуту Вітчизни.

— Ваша величносте, повірте, я сприйняв вашу критику як належне, — тільки й сказав Жолкевський.

— От і чудово! А зараз я запрошую вас на бенкет.