Читати книгу - "Богиня і Консультант"

личину, за якою Чорний ховає своє справжнє обличчя, а те, ким він є насправді.

– Але він від того не стане слабшим. Нащо тоді мені бачити його справжнє обличчя?

– Ти знатимеш, де його вразливі місця. Зможеш його вбити або так поранити, щоби він од нас відступився.

– А в нього є вразливі місця?

– Мають бути. Він не демон і не перевертень. Його народила у плоті звичайна жінка.

– У плоті, кажеш… – Рева на хвилину замислився. – А скажи мені, лишко, ким він є, той Чорний? Ти ж відаєш правду, я знаю. Чому ж не скажеш мені правди про нього?

Двійя відповіла не відразу. Рева відчув, що у розумі дівчини бажання розповісти змагається із якоюсь забороною чи присягою. Після довгих вагань планетниця притиснула свої губи до Ревиного вуха і швидко зашепотіла:

– Це велика таємниця Старших. Страшна таємниця. Такі, як Чорний, народжуються людьми, але потім, коли стають дорослими і сильними, Старші виймають із таких природні душі й закликають до порожньої плоті безтілесних істот зі Світу Нави. Якщо до тіла приходить істота дика і безглузда, то її негайно вбивають разом із тілом. Але іноді – дуже-дуже рідко – в тіло приходить справжній Дракон, і тоді оте тіло із часом стає дужчим і спритнішим за плоть стрибожих дітей. Дракон не знає втоми і милосердя, любить зброю, любить війну. Дракона важко вбити шаблею і кулею, він не відчуває болю, не знає страху. Тільки отая плоть, в котрій замешкав Дракон, борзо старіє. Вона гарячіша за наші тіла, і в ній швидше вигорає життєва снага. Людське тіло з Драконом усередині живе лише десять-п’ятнадцять літ. За десять літ воно старіє, як за все життя. Тому Чорний такий старий дідо.

– А якщо ти знімеш з нього машкару, то я побачу того Дракона?

– Побачиш.

– А як воно виглядатиме?

– Мені невідомо.

Рева довго мовчав, а потім пошепки запитав:

– А Сірко, виходить, також Дракон?

– Не скажу.

– Чому?

– Бо не скажу.

– Але він живе вже довго, – пригадав Рева. – Значить, не Дракон… Давай трохи відпочинемо, лишко, нам сьогодні ще цілий день їхати…

14
[Поблизу кургану Заяча Голова, Причорноморський степ, ранок 3 липня 1673 року]

– Це могила Верховної Жриці, – сказала Реві Двійя, показуючи на Заячу Голову. Бачите онде?

– Що я там маю бачити?

– Стовп над могилою.

Рева придивився до верхів’я кургану. На тлі глибокого ранкового неба ледь мерехтіла височезна світлова колона. Її короноподібна капітель підносилася до самої височіні.

– Скільки бачив у степах курганів, а таке зрю вперше, – визнав козак і гукнув до джури: – Гей, Харку, бачиш стовп над отою гіркою?

– Який стовп?

– Ніби світло таке стирчить.

– Не бачу, – здвигнув плечима джура, підганяючи стомленого огира. – А що, там щось таке є? Може, то якась юга?[91]

– Він не може бачити, – тихо, щоби не почув Харко, пояснила Двійя. – Ви бачите, бо я дала вам часточку Сили. Сила дає бачення. Чим більше Сили, тим більше можна побачити. Ви бачите лише стовп, а я бачу більше. Там похована Тара-Вольга, правнучка Праматері Претани у тридцять восьмому коліні.

– Ти усіх отих онучок напам’ять знаєш?

– Вони мої Навічні Матері.

– Хто? – перепитав Харко, котрий почув лише останні звуки розмови.

– Відьми, – сказав Рева, роблячі страшні очі.

– Так то відьмина могила?

– Я маю віддати землі те, що їй належить, – повідомила Двійя. Джурине запитання залишилося без відповіді.

– Що віддати? – Рева напружився, передчуваючи чергову неблагодатну вправу.

Мала планетниця вийняла зі свого сака велику ляльку, зшиту з червоної тафти і шматочків оксамиту. Ранвір, який їхав за спиною Харка, здивовано подивився на сестру.

– Тю, – присвиснув Харко. – Та це ж пупа![92]

– Наші Старші заповіли мені поховати її тут замість мами.

– Поховати пупу замість людини? – Рева не втримався і сплюнув.

– Наші Старші так заповіли, – Двійя подивилася на Реву своїм особливим поглядом, від якого козака пересмикнуло.